Я не встигаю жити це життя. Дитинство промайнуло так швидко. Не встигла як слід награтися, а вже потрібно вступати до університету. Лекції, викладачі, сесія, стипендія – це якийсь “колообіг студента в природі”. Ще мінус років 6-7 залежно від того, хто скільки навчається.
Начебто вже й доросла, пора пожити у своє задоволення, аж тут заміжжя. Перші дійсно серйозні життєві труднощі. Хочеться мати власний куточок, біля свекрухи недобре, до моїх батьків не хоче чоловік. Працювали, як каторжні. Роман на двох роботах, я понаднормово.
Так сяк назбирали на власний будиночок у селі. Поки закінчили з ремонтами, то я встигла двох народити. Тепер уже дітей потрібно на ноги ставити. Знову ж таки про себе думати ніколи. Вирішила, що стане легше, коли вони закінчать школу та підуть навчатися.
Син одразу попередив, що після школи їде на заробітки. Як ми його не вмовляли й не переконували, він стояв на своєму. Дочка ж навпаки була налаштована на вищу освіту. Поки вивчили молодшу, старший надумав одружуватися. Ми дочці з навчанням допомагали, платили за кожен семестр, тож своїм обов’язком відчували потребу заплатити за весілля сина.
Влізли у страшні борги, але таки свято організували. Начебто нарешті можна видихнути, але ж ні. Менша повідомила, що заміж зібралася. Хто ж їм допоможе, якщо не батьки? Довелося покидати свою роботу та їхати на заробітки. Дванадцять років я жила на дві країни. Усі зароблені гроші віддавала дітям. Сина та дочка купили власні квартири й тепер самі себе забезпечують.
Нарешті і я вирішила пожити у своє задоволення. Повернулася додому назовсім, а тут чоловік надумав розлучатися, бо чужі ми стали за всі ці роки. Було боляче, це наче отримати удар у спину від найріднішої людини. Майно ми не ділили, наш сільський будинок залишився мені. Роман забрав лише своє авто та особисті речі й поїхав.
Я ж вирішила не вдаватися до самоаналізу й просто пожити для себе. Зайнятися улюбленою справою, поїздити по світу, відкрити для себе щось нове. Добре, що я кожного місяця із зарплатні відкладала кошти на картку, тож могла собі дозволити. Розповіла про наміри дітям, а вони в один голос заперечили, бо хто ж онуків буде глядіти.
Та хіба ж я віл, що не повинен знати ні спокою, ні перепочинку. Я люблю своїх дітей, обожнюю усіх онуків, але більше не можу жити для когось. Хочеться тиші та спокою. Невже я не заслужила хоча б на старість років? Оце подумую просто втекти від усіх й здійснити усі свої мрії, не питаючи дозволу. Єдине чого боюся, що діти розсердяться й не захочуть зі мною знатися.
