Щоб не втратити Степана, я удавала, що мене влаштовує жити з ним без шлюбу. А сама тим часом думала як зробити так, щоб коханий сам про це заговорив.
Коли він говорив, що печатка в паспорті нічого не вирішує, я підтакувала.
Але коли Степана на стало, його мама навіть не пустила мене на його похорон, сказавши, що я для нього ніхто.
8 років ми зі Степаном жили разом, у нас навіть донька була. Чоловік вважав себе вільним, а я була беззахисна перед законом.
Степана не стало в доволі молодому віці. На момент смерті йому було ледь за сорок. І тут така раптова смерть. Хто б міг про це подумати?
Я дізналася про цю сумну подію за незвичайних обставин. Степана привезли до лікарні, по факту настання смерті зателефонували до Вероніки Сергіївни, мами мого чоловіка. Потім в телефонному записнику знайшли мій номер, оскільки в списку дзвінків моє ім’я зазначалося найчастіше. Вероніка Сергіївна знала про моє існування, але не визнавала мене за дружину Степана, тому й не запросила на похорон коханого.
На той момент Оксанці було лише два роки, шкода, що вона не пам’ятатиме свого батька. Я не знала що мені тепер робити. Мама-одиначка, без роботи та ще й чоловік помер.
Я суттєво схудла.
Згадувала наше знайомство. Літня злива, а в радіусі кілометра одна лише автобусна зупинка. Там ми й познайомилися, розговорилися, здавалося, що я знаю цього чоловіка усе своє життя.
Я зателефонувала до мами коханого, запитувала де знаходиться могила Степана.
– Та хто ти така, щоб приходити на його могилу? – зневажливо відповіла Вероніка Сергіївна, – ти ж навіть не дружина йому!
Навіть те, що у нас є дитина її не розчулило. Без печатки в паспорті вона не буде зі мною рахуватися. Я інколи думаю, що якби ми були офіційно одружені, Вероніка Сергіївна рахувалася б зі мною Спілкувалася б через зуби, але такого ставлення, як зараз, все одно не дозволила б собі.
Нарешті через знайомих я дізналася де похований мій коханий.
Та коли я підійшла до могили, там була мама Степана разом з іншими родичами, вона знову почала кричати на мене, типу, що я ніхто та не маю права тут бути. Інші родичі її заспокоювали. Я поклала квіти та пішла. Тепер я знаю де похоронений Степан і це головне.
Часом я згадую чому не зробила так, щоб Степан одружився зі мною.
Одного вечора він затримався з роботи, я почала хвилюватися, а потім подумала, що він має право не повертатися додому, адже він неодружений чоловік та не має переді мною ніяких зобов’язань.
Вільний, красивий, але не мій. Це я прив’язана до нього тому, що хочу заміж та хочу бути з ним все своє життя, а ще у нас є донечка.
В той вечір я вирішила для себе, що якщо він повернеться, то я більше ніколи не тиснутиму на нього з темою одруження. Буду насолоджуватися нашими стосунками та залишу право вибору за ним. Це його життя та він приймає у ньому рішення.
Але тепер це все більше не має значення. Я опинилася в неприємній ситуації та по закону я ніхто для Степана.
Хочу звернутися до чоловіків: одружуйтеся з жінками, яких справді кохаєте, не прикривайтеся шаблонами, типу “печатка в паспорті нічого не вирішує”. Це для вас не вирішує, а для жінок ой як вирішує. Щоб не було подібної зверхності з боку родичів та щоб не ставити жінку в подібне становище жінка повинна бути впевнена в тому, що чоловік ї обрав та засвідчив перед усім світом перед всім світом.
