Коли мій Юрко виріс, я не могла налюбуватися ним. Була гордою, що виховала такого красеня й розумника. Чоловік мене покинув, як Юрко малий був, тож я всю душу в сина вклала. Хотіла, щоб його доля була щасливою. Все мріяла, що знайде собі достойну пару, одружиться й будуть жити в достаткові.
Та не все так склалося, як я собі мріяла. Почали доходити до мене чутки, що мій Юрко ходить до Любки. Такого я не хотіла. Вона ж донька зл _иднів, що оковита їх згyб _ила. Ще в малому віці вона осиротіла, прихистила її якась родичка. Тож у дівчини ні кола ні двора. Та й гени ж які препогані. Ще не дай боже сама почне зловживати, а там і сина мого перетягне.
Почала я в людей розпитувати хто, що знає про ту Любку. І хоч поганого нічого не говорили, а навпаки лише вихваляли я все одно не хотіла. Бо ж не таким я хотіла бачити свого Юрка. Стала я сина розпитувати й він мені зізнався, що дійсно закохався в Любку. І що на осінь планує одружитися. Стала я всіляко його відговорювати, а він все на своєму стоїть і все. Я собі так тоді й зрозуміла. Що, мабуть, чимось обпоїла його та сирота. Бо ж він і гарний і заможний.
Юрко ходив щасливий, а я не могла місця собі знайти. Вже почала й плакати, вговорювала, щоб він схаменувся. Та він мені сказав, що підуть на орендоване житло, якщо я не вгамуюся. Цього я не хотіла, нехай вже з цією злидотою, але в мене перед очима.
Коли він привів її до нашої хати то я бачила як горять її очі, адже не звикла в таких умовах вона жити. Не знає, що то окрема кімната, в родички жили всі на купі, у тої ж своїх четверо дітей, а ця була п’ятою. Вона говорила, що буде все робити, всього навчиться. Та я не могла її слухати й бачити не хотіла, а все ж терпіла ради єдиного сина.
Не довго вона мені була в поміч. Через рік вже й ходила щаслива розповідала, що скоро Юрко стане батьком. Не довго думала, чим добре його до себе приліпити, одразу й дитинку йому підсовує. Та чула я не добре, народилася дівчинка, що геть не схожа на сина. Я й сказала Юркові, щоб придивився, у нашому роду лише хлопчики родяться. А це дівчинка ще й геть на нього не схожа.
Та одного дня Юрко прийшов не тверезим і почав допитуватися свою Любку чия то дитина. Вона щось йому доказувала, плакала, а в кінці взяла те немовля й пішла з хати. Я не знаю куди, але я була рада. Син же кілька днів ходив похмурий, а тоді прийшов сказав, що Люба на розлучення подала. Я його втішала, говорила, що це на краще. І згодом він заспокоївся.
Так ми з ним три роки прожили без проблем, неначе й все добре. Аж тут прийшов він сердитий, та знервований. «На! – каже – Дивись, довідку, моя це дитина. Та вже пізно Люба заміж виходить. Ти мені все життя зіпсувала, я через тебе тепер посміховисько.» грюкнув дверима й пішов. Кілька днів не було, а тоді люди почали говорити, що він за границю поїхав.
Вже п’ять років минуло, а мій син не дає про себе знати. Минулого тижня зустріла Любку, йде весела, двоє діток коло неї. Важко мені, через неї я без дитини залишилася. Ще й люди в селі мене стороняться, говорять, що я відьма, зламала своєму дитяті життя. Ні я мати, яка хотіла йому щастя.
