«Твоя дитина знову верещить?!» — скривилася жінка, яка називає себе бабусею.
— Чому твоя донька знову реве?! — кинула мені свекруха з таким огидним поглядом, ніби я принесла у дім чужу дитину, а не рідну онуку.
— Вона хвора, гарячка, — пробубніла я, ледве дихаючи від втоми й напруження.
— А мені байдуже! Хай не кричить! У мене голова тріскається! — випалила вона, навіть не обернувшись у бік дитячої, де маленька Соломія, палаючи від спеки, хрипко схлипувала, лежачи на зім’ятий простирадлі.
Я метушилася по хаті, наче звір у клітці. Дитина стогнала, ломило все тіло, я шукала жарознижуюче, машинально перевіряла воду у пляшечці, закривала штори, щоб сонце не сіпало по очах… Потім увімкнула проектор нічного неба — лише він трохи її заспокоював. Вона дивилася на мерехтливі зірки на стелі й на хвилинку припиняла плакати, а я в цю мить бігла на кухню — варити кашку, робити відвар, перевіряти підгузник. Усе одразу. І все — сама.
А свекруха… Вона сиділа у кріслі, розвалившись, у сукні з принтом під гадючу шкіру, ніби королева у власних очах. Стонала, що в неї «голова розривається», вимагала тиші й докоряла мені, що я «не можу заспокоїти свою дитину».
— Слухай сюди, — прошипіла вона, коли я знову пройшла повз, — скоро ти з цим скиглючим виродком вилетиш з цього дому. У мого сина були дівчини в сотню разів кращі. Він одружувався не для того, щоб жити у божевільні! Сім’я йому швидко набридне, я впевнена!
І знаєте що… Йди ти. Просто йди. Та я не сказала це вголос. Я стиснула зуби й побігла до дитячої, бо моя донечка знову плакала — від спеки, від болю, від того, що окрім мене, її ніхто не пригорне. Я знову вкрила її ковдрою, поцілувала в палаючий лобик, притиснула до себе.
А потім знову на кухню. І знову — крізь її дротові слова:
— У хороших матерів діти не ревуть!
— Та твоя мала просто розпещена!
— Жінки, як ти — ганьба!
— Моєму синові потрібна нормальна дружина, а не оце…
А де був мій чоловік? Він вічно зайнятий. Він не помічає, що його матір отруює мені кожен день. Він каже: «Не звертай уваги, вона просто в літах». А те, що я падаю від втоми, що в мене тремтять руки, що дитина хвора, а я залишаюся сама в цьому пеклі — йому, схоже, байдуже.
Я не знаю, що буде завтра. Я не знаю, скільки ще витримаю в цьому домі, де нас із донькою ненавидять. Та я знаю одне — більше не дозволю нікому принижувати мою дитину. Я готова піти. Я готова боротися. Я вже не просто дружина чи невістка. Я — мати. А це означає — я сильніша, ніж вони думають.
