Інколи в житті трапляється таке
Вікторійку батьки дуже чекали. Але вагітність була складною, і дівчинка народилась недоношеною в самісінькому серці Львова. Довго лежала в кювезі, органи були не до кінця сформовані. Кілька тижнів апарати допомагали дихати, було дві операції, потім ще й відшарування сітківки. Двічі лікарі дозволяли попрощатися, але Вікторійка таки вижила.
Щоправда, згодом стало зрозуміло: і бачить ледь, і майже не чує. Фізично вона таки почала розвиватися сіла, потім взяла іграшку, почала триматися за опору. А от розумово зовсім не йшло. Спочатку обоє батьків вірили і боролися разом, але батько якось непомітно зник з життя, і мама залишилася сама.
Мама, Олеся, знайшла якусь державну квоту у три з половиною рочки Вікторійці встановили імпланти для слуху. Здавалось би, слух з’явився, але розвитку це не додало. І дефектологи, і логопеди, і психологи весь Львів був у Олесі на слуху. Вона й до мене приходила з Вікторійкою не раз.
Я казала: А давай отак попробуємо, а може ще ось це Олеся все пробувала. Без толку. Переважно Вікторійка тихо сиділа в манежі, крутила в руках якусь річ, стукала нею об підлогу, кусала себе за руку або ще щось. Часом завивала на одну ноту, часом якимись модуляціями. Олеся запевняла, що донька впізнає її за особливим гулом і дуже любить, коли їй чухають спинку і ніжки.
Врешті-решт якийсь старенький психіатр прямо сказав: Ну, тут все ясно якесь рішення приймати треба. Чи в будинок-інтернат віддавати, чи жити далі й доглядати самостійно ви вже взяли навички. На якийсь радикальний прогрес з таким діагнозом сподіватися нема сенсу, і втручати власне життя повністю в це теж. Це був перший і єдиний прямолінійний діалог у житті Олесі. Вона віддала Вікторійку в спецсадок і вийшла на роботу.
Через кілька місяців Олеся купила мотоцикл мріялась їй ще зі школи. Почала кататись з друзями як тільки ревів двигун, усі важкі думки залишались позаду. Батько платив аліменти, вона витрачала їх на нянь, які сиділи з Вікторійкою у вихідні доглядати її було вже не так складно, якщо звикнути до тих крики. Потім один мотоцикліст, Олег, сказав: Олесю, мені ти, знаєш, ну дуже подобаєшся! У тобі щось трагічно-гарне є.
А підеш покажу, каже Олеся.
Він усміхнувся. Думав, додому запрошує, в ліжко кличе. А вона завела його до доньки. Вікторійка якраз завивала хвильками, мабуть запідозрила чужого.
Ого! тільки й сказав той.
А ти що думав? Олеся просто відповіла.
З часом вони почали не лише кататися, а й жити разом. Олег одразу погодився не наближатися до Вікторійки (так домовились), і Олесі це підходило. Потому Олег запропонував: Може, дитину народимо? Олеся різко: А якщо ще одна така? Будемо обидва далі мучитись? Олег задумався, рік мовчав, а потім знову підняв питання. І таки народився хлопчик, Марко, абсолютно здоровий.
Олег якось запитав: Може, віддамо Вікторійку в інтернат у нас же нормальний син є? Олеся відрізала: Я тебе скоріше віддам. Він одразу ж відступив: Я ж так просто спитав
Марко десь у девять місяців відкрив сестру і страшенно нею зацікавився. Олег боявся: не пускай малого, небезпечно ж, мало що може бути. Але він постійно на роботі чи мотоциклі, а Олеся, навпаки, дозволяла. Поруч із братом Вікторійка не кричала, навіть ніби чекала прислухалась. Марко носив іграшки, показував як гратися, складав пальчики сестрички.
Якось Олег захворів і залишився вдома на вихідні. Побачив: Марко ще незграбно ходить по квартирі й щось там бурмотить сестрі, а за ним, мов хвостик, іде Вікторійка яка раніше лиш у куті кімнати сиділа. Олег здійняв скандал мовляв, огороди нормальну дитину від ненормальної або пильнуй кожну секунду. Олеся мовчки вказала на двері.
Перелякався. Помирилися. Олеся прийшла до мене:
Він дуб-дубом, а я його люблю, зітхає Олеся. Страшно, правда?
Це нормально, кажу я. Любити дитину незалежно від
Я про Олега, взагалі-то, сміється вона. А Вікторійка Марку не небезпечна?
Кажу: По всьому видно, головний тут Марко, але нагляд все одно треба. І на тому рішили.
У півтора року Марко навчив Вікторійку складати піраміди за розміром. Сам уже говорив реченнями, співав прості пісеньки, навіть Сороку-ворону показував. Він у нас вундеркінд чи що? питає Олеся. Олег велів спитати. Мужик так пишається у друзів в цьому віці ще й мама не говорять.
Це, мабуть, завдяки Вікторії, припускаю я. Мало який малюк у півтора вже стає локомотивом у розвитку іншої дитини.
От і скажу йому: бревно в окулярах, а скільки користі! сміється Олеся.
Ну й сімейка, думаю: овоч ходячий, бревно з очима, жінка на мотоциклі та вундеркінд. Коли Марко привчився до горщика, витратив ще півроку, аби й сестричку привчити. Вчити їсти ложкою, пити з чашки, вдягатися й роздягатися це вже Олеся сама дала Маркові задання.
У три з половиною Марко прямо питає: А що з Вікторією не так?
Бачиш, вона майже нічого не бачить.
Бачить, просто погано, упевнений Марко. Оце бачить, а отако ні. Й коли світло під вікном у ванній, тоді краще бачить.
Офтальмолог навіть здивувався: приводять трирічного пояснювати зір сестри, уважно вислухав, призначив додаткове обстеження й результатом лікування і спеціальні окуляри.
З садочком у Марка зовсім не склалось. Йому взагалі до школи пора, такий розумник, неможливо вгомонити! сердиться вихователька. Я наполягла: хай ходить у гуртки і займається з Вікторією. Олег раптом підтримав: Сиди з ними вдома, що йому в тому садку робити? І взагалі, помітила твоя вже рік як не виє?
Ще через півроку Вікторійка сказала: Мамо, тату, Марко, дай, пити, мур-мур. У школу вони пішли разом. Марко переживав як же там без мене? Чи гарні там спеціалісти, чи зрозуміють сестру? Навіть зараз, у пятому класі, уроки спершу робить із сестрою, потім уже свої.
Вікторійка говорить простими реченнями, читає, користується компютером. Любить допомагати з прибиранням, куховарити (Марко або мама керують), обожнює сидіти на лавці у дворі дивиться, слухає і вдихає. Усіх сусідів знає й завжди вітається. Любить ліпити з пластиліну, складати й розбирати конструктор.
Та найбільше на світі вона любить, коли вони всі разом, їхньою сімейною мотогрупою, мчать по Пустомитівській трасі за місто вона з мамою, Марко з татом, і всі разом на все горло співають щось у зустрічний вітерОдного весняного вечора, коли сонце вже сховалося за дахами, Олеся сиділа на балконі з чашкою теплого чаю. На подвірї бігали діти, а Марко і Вікторійка разом годували голубів із крихт хліба, що мама залишила їм зранку. Марко щось детально пояснював сестрі, а та сміялася так, як могла сміятися лише вона тихо, дивно, але зовсім по-справжньому. Олег повернувся з гаража, зупинився біля них і підняв очі до Олесі: Знаєш, я думав, що щастя це просте життя. А воно, виявляється, буває складним, заплутаним, і все одно справжнє.
Олеся усміхнулась, відчуваючи: її життя вже не схоже на ті розбиті мрії чи нескінченні переживання. Це життя з дивними поворотами, з учорашніми сльозами і сьогоднішніми чудесами. У короткій миті тиші вона зрозуміла інколи найважливіші речі приходять звідти, звідки зовсім не чекаєш. Ті, що вже поруч, і просто чекають, коли ти нарешті зможеш побачити й почути їх по-справжньому.
Мамо, раптом гукнула Вікторійка знизу, а голуби завжди повертаються?
Так, люба, відповіла Олеся тепло. Завжди повертаються туди, де їх чекають.
І ця проста відповідь вмостилась у її душі, мов теплий промінь між весняних хмар: усі, кого вона любить, усі, за кого боролась, вони разом. А значить, попереду ще буде чимало днів складних, смішних, справжніх. І це вже була не надія, а впевненість у своїх людях, у собі, у житті, яке навіть тоді, коли здається зовсім інакшим, зрештою дарує більше, ніж можна було уявити.
