Одного разу моя донька сказала, що я погана мама тому, що примушую її застеляти ліжко, прибирати іграшки, ходити до школи та відвідувати гурток танців. Марія так розкричалася, що наш сусід постукав у двері, бо думав, що тут дитину ображають.
Дід Тарас дуже добрий чоловік, увесь під’їзд його знає як справедливого та доброго сусіда, він ніколи нікого не залишить в біді. Діти та онуки нашого сусіда живуть за кордоном та лише зрідка приїжджають.
Я потребувала чиєїсь підтримки в цей момент та впустила сусіда до нас додому. Вже декілька років я виховую доньку одна та мені непросто, я стараюся бути до неї доброю, а вона користується моєю добротою. Коли виникає якась заборона, то Марія її просто не сприймає, або влаштовує істерику.
Дід Тарас зайшов та запитав у Марії що сталося. Донька почала жалітися на мене, в той момент сусід поглянув на мене та підморгнув мені. Я зрозуміла, що зараз все владнається.
– Вона не дає мені робити те, що я хочу, у мене майже немає вільного часу. Я прокидаюся дуже рано та починаю збиратися до школи, маю застеляти ліжко, а я це просто ненавиджу, мама мене заплітає та я маю сидіти рівно декілька хвилин. Це просто нестерпно. Після школи я йду на танці, там я маю перевдягатися в тісній роздягальні, після того я їм якийсь суп. Бе! Та мушу робити уроки. А я хочу цілими днями гуляти на свіжому повітрі, спати стільки, скільки я хочу, а не це все.
– І як ти все це витримуєш? – запитав дід Тарас, – я б на твоєму місці збожеволів.
– Ну хоч хтось мене розуміє.
– Так це все можна виправити. Зараз я зберу всіх сусідів, розповім їм як тобі погано живеться, ми викличемо співробітника служби захисту дітей, твою маму позбавлять батьківських прав. Але потрібно ще щось. Лише через танці, школу та застилання ліжка тебе у мами не зможуть забрати.
– Куди забрати?
– В інтернат. Туди забирають дітей, яким погано з батьками, але зазвичай причини більш серйозні. Так там немає танців, є своє подвір’я, на якому можна гуляти досхочу. Уроки, правда, є, але я думаю, що діти там не дуже вчаться.
– Але я не хочу в інтернат! – почала кричати Марія.
– Але ж тобі тут погано…
– Нічого не погано, я помилилась, помилкова тривога, все, відміна. Я люблю свою маму та завжди буду її слухатися.
– Ну, як знаєш. Якщо що, я поряд, звертайся.
Дід Тарас пішов, а Марія побігла в кімнату робити уроки.
При нагоді я подякувала сусіду за допомогу.
– Та немає за що, – відповів він, – сам знаю що таке дитячий непослух, вони думають, що батьки бажають обмежити їхню свободу та нічого ще не розуміють. Все пізнається в порівнянні.
Відтоді Марія більше не скаржилася на мене іншим людям, бо боялася, що її заберуть в інтернат. Дід Тарас нікому не розповів про те, що сталося у нас вдома.
Зараз Марія вже доросла та сама стала мамою, вона нарешті зрозуміла як поводила себе в дитинстві. Зараз у нас хороші довірливі стосунки та вона дуже вдячна мені за турботу про неї. Її сини теж іноді не слухаються, але Марія привчила їх не скаржитися на неї іншим людям та вони стараються залагоджувати конфліктні ситуації в себе вдома.
