«Так, я такий», — немов би читалося в його очах. У нього були інші жінки, але йти з сім’ї він не збирався.
Усі подруги казали Олені, що вона божевільна. Вона ж… вона й сама це знала. Але навіть з цим усвідомленням нічого не змінила. Її почуття до чоловіка згасли давно. Розчинилися між пральними машинами, вечерями, недосипанням і втомою. Колись вона летіла додому на крилах любові, а тепер йшла за інерцією — спустошена, без світла в очах. У свої сорок вона виглядала на всі п’ятдесят, і це не перебільшення, а гірка правда.
Єдиною, хто її щиро жалів, була… свекруха. Ганна Іванівна. Жінка з гострим язиком, але золотим серцем. Зараз вона жила з Оленою та сином — приїхала до Києва з маленького Бердичева, щоб пройти лікування, якого в їх містечку не було. Її поселили у кімнаті внучки, а сама вона допомагала з семирічною Софійкою. Дитину ще рано було залишати, а Олена пропадала на роботі з ранку до ночі.
Чоловік… Ох, Віктор. Він поводився так, ніби з віком у нього зав’язався той самий «чорт у ребро». Часто затримувався. Повертався під ранок. Пахнув солодкими духами, пояснюючи це «новим чоловічим парфумом», хоча весь будинок уже знав, що у нього є хтось. І не один.
Він почав плутати імена. То назве Олену Наталкою, то Іринкою, то Мар’янкою. І щоразу — з цим самовдоволеним поглядом, немов казав: «Ну й що? Спіймали?» Він навіть не ховався. Він ніби пишався собою. «Так, я такий», — читалося в його очах.
Все могло б тривати вічно, якби одного разу о третій ночі телефон у передпокої не зависків. Чергова пасія чоловіка шукала свого «котика» і з претензією вимагала: «Де він? Чому не бере слухавку?» Олена була вражена — не діалогом, а тим, як легко та жінка влізла в її дім, її ніч, її життя.
Коли Віктор приповз із похміллям на світанку, Олена не втрималася. Його речі полетіли у коридор із такою силою, що навіть кіт Льоня сховався під ліжко. Він намагався виправдатися:
— Так, у мене є жінка. Але йти з сім’ї я не збираюся! У нас діти. Мати хвора. Ми — родина!
Але Ганна Іванівна вийшла з кімнати і вперше за довгий час підняла голос:
— Хочеш бути з іншою — будь. Тільки подалі звідси. Я знайду, де перебуду. Мені лишилося трохи лікування. А у сина іспити. Досить йому дивану. Ми всі заслуговуємо на нормальне життя!
Олена спробувала заперечити — мовляв, то її дім, вона вирішуватиме. Але свекруха не відступала:
— Я не втручаюся, але поки тут — не дозволю робити з квартири бордель. Хай збирає речі. А я побуду до кінця тижня, знайду кімнату. Далі — ваша справа.
Під поглядом сина Віктор, бурмотячи, запихав сорочки й штани в спортивну сумку. Було ніяково. ПринАле тебе я більше не потребую.
