Мої батьки все життя живуть в п’ятиповерховому будинку. Ми з сестрою там виросли. Наразі живемо окремо. Наші тато з мамою у свій час допомогли нам купити квартири, тому з житлом у нас все добре. Але від тих пір заощаджень у мами немає. Вони обоє на пенсії. Тато часто хворіє. Так що дві пенсії майже кожного місяця йдуть на ліки. Про які заощадження можна говорити. Та ми з сестрою не чекаємо, поки мама чи тато скажуть про те, що немає грошей. Та й казати не будуть. Візьмуть у борг, але все одно віддавати потрібно.
Тому ми з сестрою вирішили давати кожного місяця батькам по три тисячі гривень кожен. Для нас то невеликі гроші, а їм гарна підтримка. Я ще здивувався, що мама взяла гроші, а не відмовилася. Приготовив промову, щоб умовляти. А їй видно набридло позичати, тому тільки дякувала, та плакала, що в неї такі гарні діти.
Поверхом нижче нещодавно поселилася жінка пенсійного віку. Мало спілкувалася з мешканцями, загалом сиділа вдома, чи інколи вийде прогулятися. Замкнена якась не балакуча. Коли побачили, що жінка не хоче підтримувати зв’язок, перестали її чіпати. Нехай живе, як їй подобається.
Та видно жити їй не так і легко. Тому, що бачили, як в магазині копійки рахує, щоб хліба купити. Мало коли несе додому продукти, в основному хліб. До неї ніхто не приходив, не провідував. Одного разу довелося нашій мамі разом із нею йти до будинку. Запитала, чому купує один хліб. А Єлизавета Петрівна, так звуть жінку, дивлячись мені в очі не стрималась і розплакалася, говорить, що пенсія маленька, тільки комунальні сплачує, та на хліб залишається.
– А діти у вас є? – запитує мама.
– Так це ж діти мені купили цю квартирку, а мою продали. Гроші собі залишили, говорять що розрахувалися, купивши цю однокімнатну. Сказали, якщо помру, то їм повідомлять. Ось такі в мене діти. Невже це я так їх виховала? Не розумію, коли упустила?
Мама йшла поряд, шкода цю жінку. Та чим допомогти. Ділиться продуктами, які ми привозимо, і розуміє, що дуже пощастило, що ми в неї такі душевні.
