Так вийшло, що вперше я завагітніла в 16 років, ще бувши зовсім юною. На той час я зустрічалася зі своїм хлопцем, якого звуть Костя, і від нього завагітніла.
Через те, що я була дуже гарною ученицею, вчилася на відмінно та старанно. Була прикладом для всіх інших учнів та мене сильно поважали та любили вчителі, то батькам ми з Костею дуже боялися повідомити цю новину, що ми чекаємо дитину. Адже батьки у мене досить суворі та ще старих поглядів. Костя також у школі вчився дуже гарно та не хотів підводити цією новиною й своїх батьків.
Так ми дотягнули аж до шостого місяця вагітності. І коли вже в мене було видно живіт, то тягнути було нікуди. Звісно, що ми призналися нашим батькам. Все сталося як ми з Костею й думали. Батьки як з моєї сторони, так із його були проти та настояли на аборті. А через те, що це вже був дуже великий строк, то мені мама сказала, що будемо робити штучну вагітність. Так ми й зробили.
І ось з того моменту пройшло вже дуже багато часу. Ми з Костею так і продовжили бути разом. Також пробачили батькам, що вони змусили нас втратити цю дитину і взагалі забули про ту ситуацію, яка сталася з нами колись. Пізніше, після закінчення школи, ми разом вступили до одного вищого навчального закладу та через маленький проміжок часу одружилися. І вже коли ми захотіли мати дитину у зрілому віці, то не змогли. А коли почали ходити по лікарях та дізнаватися чому не можемо завагітніти, то нам сказали, що через ту ситуацію у юності я більше ніколи не стану мамою.
Ось зараз ми сидимо з Костею на кухні та удвох плачемо, адже так хотіли стати батьками. Якби тоді настояли на своєму, то наше життя б будо зовсім інше. Маленьке чадо бігало б між нами та радувало б кожного дня. Але так не сталося і потрібно думати інші способи, щоб стати мамою та татом.
