Коли б не було світу – як би було? Вона, Наталка, знала – вона божевільна. І вона це розуміла. Але навіть ця свідомість не могла нічого змінити. Її почуття до чоловіка вже давно згасли. Розчинилися між пранням, обідами, недосипанням та нескінченною роботою. Колись вона бігла додому на крилах кохання, а тепер ішла просто по інерції – втомлена, змучена, з порожнім поглядом. У свої сорок років Наталка виглядала на всі п’ятдесят, і це була не перебільшена, а жорстока правда.
Єдиною людиною, яка справді її жаліла, була… свекруха. Ганна Михайлівна. Жінка з важким характером, але великим серцем. Тепер вона жила з Наталкою та сином – приїхала до Києва з провінційного Коростеня, щоб пройти лікування, якого в їхньому містечку просто не було. Її поселили у кімнаті онуки, а сама вона допомагала з семирічною Софійкою. Дівчинку ще було рано залишати саму, а Наталка з ранку до ночі пропадала на роботі.
Чоловік… Ох, Олег. Він поводився так, наче з віком у його голові оселився той самий «біс у ребро». Часто затримувався до пізньої ночі. Повертався під ранок. Пах солодкими духами, пояснюючи це «новим чоловічим парфумом», хоча весь під’їзд уже знав, що в нього є хтось. І не один.
Він почав плутати імена. То Наталку назве Оксаною, то Іриною, то Настюшею. І щоразу – з тим самовдоволеним прищуром, мовляв, ну й що, спіймали, і що далі? Він навіть не ховався. Він ніби пишався цим. «Так, я такий», – читалося в його очах.
Все могло б тривати вічно, якби одного разу о третій ночі телефон у коридорі не зависків істерично. Чергова пасія чоловіка шукала свого «котика» і з претензіями вимагала: «Де він? Чому не відповідає?» Наталка була вражена – не стільки дзвінком, скільки тим, як легко та жінка влізла в її дім, її ніч, її життя.
Коли Олег приповз з болячою головою під ранок, Наталка не втрималася. Його речі полетіли у коридор із такою лютью, що навіть кішка сховалася під ліжко. Він намагався виправдатися:
— Так, у мене є жінка. Але я не збираюся йти з сім’ї! У нас діти. Мама хвора. Ми – сім’я!
Але Ганна Михайлівна вийшла зі спальні й уперше за довгий час підняла голос:
— Якщо хочеш бути з іншою – будь. Тільки подалі звідси. Я знайду, де пожити. Мне лишилося зовсім трохи курсу пройти. А у сина іспити. Годі йому ліжка. Ми всі заслуговуємо на нормальне життя!
Наталка спробувала заперечити – мовляв, це її дім, вона вирішить. Але свекруха не відступила:
— Я не втручаюся, але поки живу тут – не дозволю перетворювати квартиру на бірдак. Нехай збирає речі. А я поживу до кінця тижня, знайду кімнату. Далі – ваша справа.
Під уважним поглядом матері Олег, бурмочучи під ніс, запихав свої сорочки в спортивну сумку. Було ніяково. Принизливо. Але заслужено.
Після його відходу Наталка уперше за багато років відчула, що в її домі стало тихо. По-справжньому тихо. Ніхто не кричав, не дзвонив серед ночі, не вимагав їжі. Свекруха приїжджала раз на тиждень, привозила бублики для онуки та свіжі новини. А Наталка раптом зрозуміла, що почала прокидатися без каменя в горлі. Навіть в дзеркало почала дивитися інакше.
І ось, через пару місяців, коли лікування Ганни Михайлівни завершилося і вона збиралася їхати додому, на порозі з’явився Олег. З букетом. З винуватою пикою. З фразою, від якої в Наталки завмерло серце:
— Прости мене. Вона мене вигнала. Я все зрозумів. Дай шанс. Почнемо з початку?
Ганна Михайлівна, вже в пальті із валізою, подивилася на невістку:
— Вирішуй сама. Я не втручатимуся. Але тобі вже час думати не про те, кого шкода, а про себе.
І, взявши онуків за руки, пішла на кухню.
А Наталка стояла в передпокої, дивилася на чоловіка, який зрадив їй не раз. На людину, яка була її сім’єю. А тепер – просто гість. І їй потрібно було прийняти рішення. Рішення, яке тепер залежало лише від неї.
