Це було вісім років тому, якраз перед Різдвом. Ми як завше зібралися всією родиною. Молодші дві доньки ще тоді з нами жили, а старша вже й заміжня була, тож приїхала з чоловіком. Зі старшою ми саме ліпили вареники, а молодші почали відпрошуватися на гірку. Я не хотіла їх пускати, адже на дворі вже сутеніло, та й скоро за стіл сідати. Та все ж вони випросилися, обіцяли повернутися скоренько.
Не пройшло й п’яти хвилин, як вони обидві забігли в хату, при чому навіть не роззувшись та не обтрусивши сніг.
– Це, що ще за вигадки? Хіба ж так роблять? – почала вже їх я вичитувати.
– Мамо, там дитина плаче.– в один голос зарепетували мої дівчатка.
– Ну то що ж я зроблю, може батьки нехай її заспокоюють., чи це ви вже когось образили?
– Мамо, вона мала-манюнічка і вона в нас на подвір’ї, просто перед порогом. Сама!
Ми за секунду повибігали на подвір’я. Дійсно прямо біля будинку лежав згорток у якому плакала дитина. Ми одразу занесли її до хати, розкутали, та почали загортати у свої теплі ковдри. Зять з чоловіком почали телефонувати до поліції, та швидкої. Пів ночі ми тоді записували покази, після того маленького хлопчика забрали в лікарню.
Довго ми оговтувалися, а через тиждень вирішили вияснити долю дитини. Особливо за долю маленького переживала молодша, навіть запитувала чи не можемо ми його собі залишити. Мовляв, це ж подарунок був на Різдво. Тож взялися ми виясняти долю знайденого хлопчика, добре, що знайомі є в поліції.
Виявилося, що хлопчика народила зовсім молода дівчина, їй всього шістнадцять, вона студентка коледжу. Та вона боялася сказати батькам правду, на останніх місяцях додому не приїжджала, казала, що сесія. А настали канікули й вона якраз народила, то вирішила залишити дитину чужим людям. Та коли її батьки дізналися, що сталося то одразу почали оформляти опіку над онуком. Добре, що не довго дитина була на дворі, не встиг простудитися.
Тапер вже всі мої доньки заміжні, але що року на Різдво ми згадуємо про те зимове диво.
Такого подарунка не чекав ніхто, кожного Різдва згадуємо цей випадок
