Вона мріяла танцювати
Музика раптово стихла, зал завмер. Олена чула лише своє дихання. Раптом тишу порушив одинарний оплеск, а за мить — бурхливий шквал аплодисментів, що оглушив її. Глядачі піднялися з місць, багато хто зі сльозами на очах.
Олена зустрілась очима з Антоном. Він нахилився і поцілував її. На його губах залишився солонуватий смак її сліз. Оплески почали стихати, люди поступово виходили з зали. Антон підійшов до візка з Оленою і повіз її до виходу.
— Втомилася?
— Ні. Я щаслива! Дякую тобі! — Вона засміялась крізь сльози.
***
Олена готувала вечерю й поглядала на годинник. Незабаром мав повернутися Денис. Вона поставила чайник на газ, швидко нарізала овочі для салату. Знову глянула на стрілки. «Затримується. Подзвонити? Ні. Знову скаже, що я надумую зраду на порожньому місці, що сама себе накручую. Як хочеться йому вірити. Але не можу. Більше не можу. — Руки свербіли схопити телефон і набрати його номер. — Невже знову?»
Олена до болю, аж до білих кісток, стиснула ручку ножа. Потім розпружинила пальці, і нож із металевим дзвоном впав на стіл. Вона знову поглянула на годинник, чиї стрілки повзли наче навмисне повільно, випробовуючи її терпіння. Нарешті вона не витримала і набрала номер чоловіка. «Ну ж бо, відповідай. Скажи, що вже їдеш», — благала вона довгі гудки. Але вони, немов знущаючись, глухо лунали в її вухах.
Олена відкинула телефон. Він ковзнув по столу і зупинився біля самого краю. «Спокійно. Не зводи себе з розуму. Він зараз прийде…», — намагалася вона себе вговорити.
Денис повернувся о першій ночі. Поплакавши, Олена заснула, але ледве заскреготів ключ у замку, вона прокинулася й підвела голову. Під дверима передпокою — тонка смужка світла. Вона підвелася і різко відчинила двері. Денис знімав черевики і від несподіванки здригнувся. Але швидко опам’ятався й спитав, немов нічого не сталось:
— Налякала. Чому не спиш?
— В очі тобі хочу подивитися. Ти ж обіцяв не бачитися з нею…
— Не починай. Ми просто з хлопцями футбол дивилися, пива випили…
— Більше не можу. Не мо-жу, — по складах повторила Олена, обірвавши виправдання. — Не можу чекати й прислухатися до кроків за дверима. Годі. — Вона обхопила руками живіт і пішла в кімнату, ледь зігнувшись, наче не мала сил розігнутися.
Олена згорнулася на ліжку й заплакала.
— Лено, мені теж набридла твоя ревнощі. Сказав же, із пацанами засиділися… — Денис підійшов до ліжка, але навіть не спробував розрадити дружину.
— А подзвонити не міг? Що, телефон, як завжди, розрядився? Набридло. Придумав би щось новеньке. Від тебе не пахне пивом, — простонала Олена, схопилася з ліжка й кинулася до передпокою.
Коли Денис зрозумів, що вона хоче зробити, було вже пізно. Олена дістала з кишені його куртки телефон і дивилася на екран.
— Віддай! — Денис кинувся до неї, але Олена відвела руку з телефоном убік.
— Коханий, ти вже додому дістався? Дружина вже влаштувала скандал чи відклала до ранку? — солодким голосом Олена прочитала повідомлення на екрані. — І хто ж із твоїх «пацанів» тебе так ласкаво кличе?
Денис знову спробував вихопити телефон, але Олена сама віддала його. Відштовхнула чоловіка, пройшла повз нього в кімнату й почала одягатися.
— Напиши їй… що ти вільний. Я йду до мами. Щоб завтра вранці тебе й твоїх речей тут не було.
— Годі, Лено. Ніч уже. Ну так, я не з хлопцями був… — почав Денис і замовк.
Обличчя дружини перекривилося, наче вона дивилася на огидного щура.
— Чого тобі не вистачає? — тихо спитала Олена й знову зігнулася, немов від болю. — Я більше не можу. Не залишуся з тобою навіть на секунду.
Вона взяла сумку й вийшла за двері. Денис не спинив її. На вулиці Олена викликала таксі, потім подзвонила мамі.
— Ви знову посварилися? Я ж казала, що не можна вірити його клятвам. Треба було відразу піти, не пробачати, — докоряла мати.
— Годі, мамо, поговоримо пізніше. — Олена обірвала дзвінок.
Але до матері вона не доїхала. Таксі мчало сплячим містом, коли з бічної вулиці на нього вилетів позашляховик під кермом п’яного водія. Удар прийшовся з боку, де сиділа Олена…
Денис приходив до лікарні щодня, коли її перевели з реанімації до палати. Він відчував провину. Якби тоді не піддався на умовляння Ірки затриматися, може, сварки б не було, Олена не сіла б у це таксі…
Лікарі казали, що зробили все можливе, що через місяць-другий Олена зможе ходити. Але ні через півроку, ні через рік вона не піднялася. Надія на одужання зникла. Вона була прикута до візка до кінця своїх днів.
Денис залишивсяА коли вона знову посміхнулася, зрозуміла, що життя — це не тільки падіння, а й випадкові зустрічі, які дарують нові мрії.
