Вона мріяла танцювати
Музика стихла, зал завмер. Олена чула лише власне дихання. Раптом тишу перервав самотній оплеск, а за хвилину вибух аплодисментів оглушив її. Глядачі в залі піднялися з місць, у багатьох на очах блищали сльози.
Олена переглянулася з Антоном. Він нахилився і поцілував її. На його губах залишився солонуватий присмак її сліз. Оплески почали стихати, люди виходили із зали. Антон підштовхнув візок із Оленою до виходу.
— Втомилася?
— Ні. Я щаслива! Дякую тобі! — Вона засміялась крізь сльози.
***
Олена готувала вечерю і поглядала на годинник. Незабаром мав прийти Денис. Вона поставила чайник на газ, швидко нарізала овочі для салату. Знову глянула на годинник. «Запізнюється. Подзвонити? Ні. Знову скаже, що я накручую себе, що вигадую зраду на порожньому місці. Як хочеться йому вірити… Але не можу. Більше не можу.» — Руки аж свербіли схопити телефон і зателефонувати. — «Невже знову?»
Олена до болю, аж до білих суглобів, стиснула ручку ножа. Потім розкрила долоню, і нож із дзенькотом упав на стіл. Годинна стрілка повзла, ніби спеціально, випробовуючи її терпіння. Нарешті вона не витримала і набрала номер чоловіка. «Ну ж бо, відповідь, будь ласка… Скажи, що вже їдеш», — благала вона довгі гудки в трубці. Але вони, наче кпини, били й били у вушні перетинки.
Олена кинула телефон. Він посковзнувся по столу і зупинився на самому краю. «Спокійно. Не збожеволій. Він скоро прийде…», — намагалася вона себе втихомирити.
Денис прийшлі о першій ночі. Наплакавшись, Олена заснула, але ледве ключ заскрегітів у замку, вона прокинулася і підвела голову. Під дверима передпокою — тонка смужка світла. Олена встала і різко відчинила двері. Денис знімав черевики і від несподіванки здригнувся. Але швидко взяв себе в руки і, наче нічого не сталося, запитав:
— Налякала. Чого не спиш?
— У вічі тобі хочу подивитися. Ти ж обіцяв не бачитися з нею…
— Не починай. Ми просто з хлопцями футбол дивилися, пива попили…
— Більше не можу. Не мо-жу, — по складах повторила Олена, обірвавши виправдання чоловіка. — Не можу чекати й прислухатися до кроків за дверима. Годі. — Вона обхопила руками живіт і пішла до кімнати, трохи зігнувшись, наче в неї не було сил розпрямитися.
Олена згорнулася на ліжку і заплакала.
— Олен, мені теж набридла твоя ревнощі. Серйозно. Кроку не даєш зробити. Казав же, із хлопцями засиділися… — Денис підійшов до ліжка, але навіть не спробував заспокоїти, погладити ридаючу дружину.
— А подзвонити не міг? Що, телефон, як завжди, розрядився? Набридло. Вигадав би щось новеньке. Пивом від тебе не пахне, — простонала Олена, зірвалася з ліжка і кинулася в передпокій.
Коли Денис зрозумів, що вона хоче зробити, було вже пізно. Олена дістала з кишені його куртки телефон і дивилася на засвічений екран.
— Віддай! — Денис підскочив до неї і спробував вихопити, але Олена відвела руку з телефоном убік.
— Коханий, ти вже доїхав додому? Дружина вже влаштувала допит із скандалом чи відклала до ранку? — приторно солодким голосом Олена прочитала повідомлення на екрані. — І хто ж із «хлопців» тебе коханим називає?
Денис знову спробував забрати телефон, але Олена без спротиву сама йому його віддала. Відштовхнула чоловіка, пройшла повз нього в кімнату і почала одягатися.
— Напиши своїй… що ти вільний. Я йду до мами. Щоб завтра вранці тебе й твоїх речей тут не було.
— Годі, Олен. Ніч уже. Ну гаразд, не з хлопцями я був… — почав Денис і запнувся.
Обличчя дружини перекривилося, немов вона дивилася на огидного пацюка.
— Чого тобі не вистачає? — тихо запитала Олена і знову зігнулася, наче живіт скрутив біль. — Я більше не можу. Не залишуся з тобою навіть на секунду.
Вона взяла сумку і вийшла за двері. Денис не зупинив і не втримав її. На вулиці Олена викликала таксі, потім зателефонувала мамі.
— Ви знову посварилися? Я ж казала, що його клятвам вірити не можна. Треба було відразу йти, не пробачати, — докоряла в трубку мама.
— Добре, мам, поговоримо пізніше. — Олена перервала розмову.
Але до мами Олена не доїхала. Таксі мчало спорожнілим містом, коли з бічної вулички на нього вискочив позашляховик, за кермом якого сидів п’яний водій. Удар прийшовся саме з тієї сторони, де сиділа Олена…
Денис приходив до лікарні щодня, коли її перевели з реанімації в палату. Він відчував свою провину. Якби він тоді не піддався на Ірчині умовляння залишитися довше, може, сварки б не було, Олена не сіла б у це таксі…
Лікарі казали, що зробили все можливе, що через місяць-другий Олена зможе ходити. Але ні через піврокІ ось, коли вона знову почула музику, Олена зрозуміла, що її шматочок щастя нарешті перестав бути лише мрією.
