5 червня. Київ.
Вечір, який усе змінив. Я думав, що дружина ніколи не зможе мені дорікнути, що я їй нечесно щось приховав. Але сьогодні сталися такі події, які змусять глибоко замислитись навіть найбільшого скептика. Вікторія, моя дружина ось вже чотирнадцять років, сьогодні стояла переді мною з гордим обличчям, а я, втомлений і роздратований, кидав у її бік слова, яких вона точно не заслуговувала.
Вікторе, ти геть розуму зійшов? Що це означає “я йду”?
Все так, як ти чуєш. У мене давно зявилася коханка. Її звати Соломія, і вона молодша за мене на 16 років. Нарешті я зможу жити так, як завжди хотів! В її батька Сергія Яковича з Харкова велике фермерське господарство, грошей у них не бракує. А ще вона народить мені дитину не те, що ти.
Кожне слово різало Вікторію, мов ножем. Ми справді ніколи не мали дітей, і хоч я розумів її біль, озлобленість мала верх наді мною. Вісім тисяч гривень у кишені й незапакована валіза оце все моє мужнє щастя.
Вона мовчки спостерігала за моїми зборами.
Я маю радіти за тебе? спитала вона, злегка іронічно. Якщо хтось із нас таки дочекається здійснення своєї мрії нехай.
Я покривився.
Чому ти мені завжди тикаєш свої картини? Ти ж малюєш заради забавки це навіть не робота. Якби я заробляв більше, ти все одно займалася б чимось ні для чого.
Хіба це щось погане, мати улюблену справу? Якби ти приносив додому більше, може, я б і залишила роботу, і займалась тільки творчістю. Але що вже…
Та досить. Все вже неважливо. Я вибрав нове життя і нову жінку.
Вікторія підняла голову, обернулася до вікна. Я пішов до виходу, валіза в руці. В цей час підїхала малинова “Тойота”, і з салону вискочила Соломія молода, сміхотлива, енергійна. Вона кинулася мені на шию, і все подвіря полинуло у шепотіння.
А Вікторія стояла біля вікна горда, незламна. Люблю її і тепер, але хто про це дізнається? Життя останніми місяцями наше було і так фальшивим.
Після мого відходу Віка не залишилася наодинці з сумом.
Привіт, Миросю, які плани на вечір? подзвонила своїй подрузі.
Не розумію, ти вийшла зі своєї депресії? здивувалася та.
Яка депресія Просто клопоти, і не більше. Давай підемо сьогодні кудись. Посидимо, випємо. Нарешті є привід.
Мирослава засумнівалася: А як же твій Вітя дозволить? Хто йому борщ на диван носитиме, сльози витиратиме?
Миросю, о сьомій в “Березі”. Будь!
Вікторія зібралася так швидко та легко, як у юності. Перед дзеркалом більше не було жінки з втомленим поглядом лише впевнена у собі пані у легкій сукні, з короткою зачіскою та яскравим макіяжем.
У кавярні Мирослава мало не втратила дар мови.
Ти помолоділа років на десять! прошепотіла подруга.
Мені? Він сам пішов, підморгнула Віка.
Подруги довго сміялися та розмовляли по душах. Їм навіть надіслали комплімент за рахунок сусіда: Сергій, років на пять старший. Він запрошував їх до столика, і Вікторія не відмовила.
Вони гуляли вночі по центру Києва, спілкувалися, як старі знайомі. Вдома вона опинилася зранку, Сергій чемно провів її до підїзду.
Ти знаєш, чому сьогодні свято? Бо мене вчора чоловік покинув, сказала вона.
Сергій уважно подивився на неї. Вікторіє, з тобою не засумуєш.
Минуло три тижні. За цей час Віка і Мирослава зустрічалися часто, говорили про все, як раніше. Сергій став її справжньою підтримкою. Він захоплювався її малюнками, жартував і умів підняти настрій навіть тоді, коли душа просила плакати.
Аж тут запрошення від мене. Весілля. Я з Соломією готувався до великого свята. Ми взяли кредит на ресторан, бо чекали, що її батько ось-ось насипле грошей.
Віка, ти підеш? запитала Мирослава.
Чому ні! Сергій піде зі мною. Треба ж подякувати за новий старт у житті.
На весіллі, коли вони з Сергієм увійшли до зали, я не впізнав Вікторію. Вона сяяла, а я стояв поруч із Соломією, яка більше ображалася на відсутність батьківських грошей, ніж раділа шлюбові.
Сергій підійшов, подарував Соломії букет та конверт.
Вітаю, що тепер ти самостійна, звернувся він до неї. А ми з Вікторією вже збираємось у подорож по світу.
Він потис мені руку: Дбайте про доньку, я свою передаю Вам у надійні руки.
Вийшовши з ресторану, Сергій жартома сказав Віці:
Тепер тобі доведеться виходити за мене.
Вона відповіла по-нашому, по-українськи:
Треба то треба. Значить, буде весело!
Ми разом пішли до машини, обійнявшись, і я зрозумів: у житті не так страшно все втрачати, як боятися змін.
Урок на майбутнє: не потрібно триматися за минуле, якщо попереду нова, щаслива дорога. Українські жінки сильніші за будь-які труднощі. І якщо право робити вибір має будь-хто, то це точно вони.
