Кіт сидів на підвіконні й дивився вниз, на подвір’я, де голуби ділили хлібну скоринку. А Семен дивився на кота. Сім років вони прожили разом, якщо не рахувати дружини Тетяни та доньки Соломії. Але кіт Мурчик був саме його. Від самого першого дня, коли тримісячна грудочка вовни вчепилася йому в светр і заснула в ліктьовому згині.
Тетяна варила борщ, і по кухні плинув запах лаврового листка. Соломії, їй дванадцять, сиділа за столом, водила пальцем по екрану телефона. Звичайний суботній вечір, яких було сто до цього і буде ще стільки ж. Та Семен помітив, що донька поглядає на матір якось вичікувально. І мати, розмішуючи борщ, киває їй непомітно, ніби домовилися про щось заздалегідь.
– Тату, – почала Соломія тим голосом, яким просять новий телефон чи дозвіл на ночівлю в подруги.
Семен відсунув газету.
– Ну?
– Там у Олени кішка народила. І одного кошеняти ніхто не бере. Воно трохи кульгає, передня лапка крива. Його хочуть… ну…
Вона не договорила, але й так було зрозуміло. Семен глянув на Тетяну. Та посилено мішала борщ, хоча мішати там уже було нічого.
– Ні, – сказав він. Не зло, не різко. Просто сказав.
– Але чому?
– Бо в нас є Мурчик. Йому сім років, він звик бути один. Притягнете другого, почнуться бійки, мітки, шерсті ще більше. Я проти.
Соломія подивилася на матір. Тетяна вимкнула вогонь під каструлею і сіла біля чоловіка.
– Семенечку, кошеняті три місяці. Лапка неправильно зросла. Якщо не заберуть, Олена відвезе в притулок, а звідти таких не беруть.
Семен розумів. Але кивати не став.
– Я проти, – повторив він і підняв газету.
***
Минув тиждень. Соломія більше не просила, але за вечерею передавала йому хліб мовчки. А Тетяна перестала питати, як день на роботі. Семен відчував це, як відчувають протяг: ніби вікна зачинені, а тягне.
У п’ятницю Соломія прийшла зі школи з червоними очима. Рюкзак кинула біля дверей, пішла до своєї кімнати. Тетяна зайшла до доньки, хвилин за десять вийшла.
– Що? – спитав Семен.
– Олена сказала, кошеня завтра вранці повезуть. Знайшовся притулок на околиці, але Соломія бачила фотографії звідти. Клітки маленькі, штук двісті котів, запах…
Тетяна не тиснула. Вона просто розповіла і пішла мити посуд.
Семен залишився сам у коридорі. З кімнати Соломії не доносилося жодного звуку, що було гірше за плач.
Уранці Семен встав раніше за всіх. Так рано він підіймався тільки на риболовлю, а сезон ще не почався. На кухні горіла лампа над плитою, за вікном сіріло. Він натягнув куртку, узяв ключі від машини й вийшов.
Адресу Олени він знайшов у телефоні Соломії напередодні, поки донька спала. Записав на клаптику паперу, сунув у кишеню куртки.
Біля під’їзду Олени він припаркувався й набрав номер.
– Алло? – голос заспаний, незадоволений.
– Це Семен, батько Соломії. Кошеня ще у вас?
Пауза.
– Так… Так, ще. Об одинадцятій приїдуть із притулку.
– Не треба. Я заберу. Зараз піднімуся.
Він повісив слухавку й посидів хвилину в машині.
Олена відчинила в халаті, мовчки простягла коробку з-під взуття. Усередині на старому рушнику сиділо кошеня. Сіре, смугасте, худе. Передня лапка стирчала трохи вбік, ніби зібрана нашвидкуруч. Очі жовті, перелякані.
– Воно тихе, – сказала Олена. – Майже не нявчить. Їсть усе. До лотка привчене.
Семен кивнув, узяв коробку й поніс до машини.
Він повернувся додому, коли всі ще спали. Поставив коробку на підлогу в передпокої, зняв куртку. Кошеня всередині не видавало жодного звуку. Семен зазирнув: звірятко забилося в куток і дивилося на нього знизу вгору, не кліпаючи.
– Ну і що мені з тобою робити? – тихо сказав Семен.
Кошеня підняло криву лапку, ніби хотіло дістати його за палець, але не дотяглося. Семен зітхнув. Пішов на кухню, налив у блюдце молока. Потім згадав, що маленьким не можна молоко, вилив, дістав із холодильника варену курку, дрібно нарізав.
Коли він повернувся в передпокій із блюдцем, Мурчик уже сидів поряд із коробкою. Дивився всередину. Хвіст не смикався, спина не вигиналася.
Кошеня вибралося з коробки, кульгаючи, дійшло до блюдця й почало їсти. Мурчик фиркнув і пішов на своє крісло. Ні бійки, ні шипіння.
Соломія знайшла кошеня першою. Семен почув із спальні приглушений скрик, потім швидкі кроки, і донька влетіла до них із кошеням на руках.
– Мамо! Мамо, звідки?!
Тетяна сіла на ліжку, спросоння мружачись. Подивилася на кошеня, потім на Семена. Той лежав, закинувши руки за голову, і старанно роздивлявся стелю.
– Тату? – Соломія повернулася до нього. Голос тремтів. – Це ти?
– Кричатимете, віднесу назад, – буркнув Семен, не відриваючи очей від стелі.
Соломія сіла на край ліжка й заплакала. Не так, як у школі плачуть від образи, а по-іншому, коли не можеш пояснити. Кошеня в її руках завмерло, притиснувшись до светра.
Тетяна нічого не сказала. Поклала долоню Семенові на руку й стиснула. Швидко, коротко. Потім встала й пішла на кухню ставити чайник.
Кошеня назвали Кузько. Соломія хотіла Графом, але Семен сказав: який граф, воно з коробки, буде Кузько. І Кузько прижився, наче завжди тут жив. Мурчик перший тиждень обходив його стороною, на другий почав терпіти, а до кінця місяця вони спали на одному кріслі. Мурчик рудий, поважний, а Кузько сірий, із кривою лапкою, притулений йому в бік.
Семен дивився на них вечорами й мовчав. Тетяна одного разу спитала:
– Ти ж був проти. Що змінилося?
Він помовчав, почухав Кузька за вухом. Той замуркотів і прикрив очі.
– Соломія плакала. А я крізь стіну все чув. І подумав: я ось лагоджу все довкола, а тут лагодити нічого, просто взяти й привезти. Простіше нікуди. А я впирався через що? Через шерсть?
Тетяна усміхнулася й нічого не додала.
За пів року Кузько виріс, лапка була кривою, але він носився квартирою як навіжений, збиваючи капці й заскакуючи на шафу. Мурчик тільки проводжав його поглядом.
А Семен іноді ловив себе на тому, що ввечері на дивані в нього на колінах лежить Мурчик, на плечі спить Кузько, по телевізору йде футбол, і він не чує рахунку, бо боїться поворухнутися.
І це, мабуть, було краще за будь-який рахунок.
