У нас із братом було тяжке дитинство. Я пам’ятаю, як у нас були тато і мама. Як добре жили. Весело зустрічали свята і взагалі, коли увечері збиралися вдома, завжди якісь розваги за участю батьків. Все закінчилося зненацька. Мама пoм ерла. Тоді ми не розуміли чому, та і тато не говорив нам. Після того тато став пити. З кожним днем все більше. Про нас із братом зовсім не згадував. Лише щоб собі на пляшку заробити. Адже на той час з роботи його звільнили.
Ми з братом поневірялися, шукали де можна знайти чи вkp асти хліба. Голодні завжди, лягали спати й вставали з однією мрією, поїсти гарно. Братові Дмитру виповнилося дванадцять років, а мені вісім, коли хтось із хлопців йому розповів, що їздять у село заробляти. Ходять від будинку до будинку і запитують, може дрова поколоти чи ще щось зробити. Люди в селі розраховуються продуктами. Дмитро взяв мене за руку і ми поїхали автобусом у найближче село.
Ходили ми від будинку до будинку. Нам відмовляли, коли бачили, що до них звертаються діти. Коли вже не залишилося надії знайти роботу, одна старенька бабуся здогадалася чого ми там ходимо:
– Ви, дітки, мабуть, голодні? Тому й роботу шукаєте?
Ми дружно закивали головами. Вона запросила нас у будинок, нагодувала борщем. Здавалося такого смачного борщу я в житті не їв, як тоді. В дорогу нам бабуся Марія зібрала цілу сумку, що ми удвох ледь дотягли додому. Там була картопля, яйця, яблука, груші. Ми з Дмитром з’їли все те за вечір. На ранок залишилося трохи картоплі та яйця. Цей перший раз, що ми не голодні, запам’ятався на все життя.
Тата не стало взимку. Йшов п’яний додому, ліг перепочити і замерз. На той час Дмитру виповнилося п’ятнадцять років, мені одинадцять. Нас забрали в дитячий будинок, тому що ніхто із родичів не захотів взяти нас на виховання. Квартиру закрили, сусідка тьотя Зіна обіцяла приглянути за нею. Як жилося в дитячому будинку, не стану оповідати. Коли вийшов я звідти, вчителі й вихователі полегшено зітхнули. Говорили, що погано закінчу своє життя.
Коли прийшов до квартири, брат все там переробив, як йому подобається. Але мені місця вже не було. Дмитро так і сказав, що віднині я повинен сам влаштовуватися в житті, і щоб більше до нього не приходив. Йому вистачило зі мною водитися, заступатися, витягувати з різних історій, в які я постійно потрапляв. Адже я вже повнолітній, тому щоб шукав свою дорогу в життя.
Спочатку я ночував на вокзалі з такими як і сам, безхатченками. Та з часом зрозумів, що падаю все нижче. А я зовсім молодий. Потрібно міняти своє життя. Надумав і поїхав у столицю. Роботу знайшов швидко. Вантажником. Робота важка, платять копійки, але жити якось потрібно. Потім знайшов об’яву де запрошують робітників на будівництво. Пішов, влаштувався, поселився в гуртожитку. Спочатку працював різноробом, потім став придивлятися, яка професія більше оплачується.
Згодом пішов заочно навчатися. Через п’ять років зустрів дівчину, яка виявилася дочкою мого начальника. Одружилися. Її тато допоміг купити квартиру і життя пішло своїм шляхом. Народилися діти, я став гарним татом. Не хотів, щоб мої діти жили так, як ми колись із братом.
А брат, коли мене вигнав, одружився, народився в них син. Через роки ми з ним вперше зустрілися. Він стояв нещасний біля мого під’їзду, чекав мене з роботи. Виявляється дружина і син вигнали його з дому. Тільки тепер він згадав, що в нього є брат. І знайшов же. Приїхав просити пробачення і впустити його жити до мене. Говорить на деякий час, поки він щось не придумає.
В мене немає ніякого бажання спілкуватися з ним. Але спасибі йому сказав за те, що вигнав тоді. І я став нормальною людиною. Наразі думаю, чи впускати його, чи вигнати, як він мене в молоді роки. А як би поступили ви?
