Тато нас кинув, коли мені виповнилося десять років. Я найстарший у сім’ї. Після мене ще три молодших брати, відповідно вісім, шість і чотири роки. Тато не витримав негараздів, які спіткали багатодітну родину. Адже по перше, потрібно гарно забезпечувати, але в тата те не виходило. Заробляв мало, приходив додому пізно, щоб не чути маминих нарікань. Адже їй одній важко справлятися з таким великим сімейством.
Та одного разу тато пішов із речами. Мама довго плакала, ми стояли поруч і як могли заспокоювали, що ще більше засмучувало її. Адже віднині вона одна повинна опікуватися нами. Вже наступного дня мама пішла шукати роботу. Я намагався допомагати вдома, щоб брати не бруднили підлогу і дивилися за собою. Мене, як старшого брата, слухалися. Мама потім працювала на двох роботах, щоб якось зводити кінці з кінцями.
Роки спливають швидко. Ми виросли, допомагаємо мамі. Наразі не дозволяємо зовсім працювати, адже здоров’я її похитнулося. Тому забезпечуємо грошима і всім необхідним. З братами домовилися, хто яку суму буде давати мамі.
Нещодавно з’явився наш батько. Його не впізнати, старий, пошарпаний. Він прийшов до мами намагаючись розчулити нас. Чув від когось, що маму ми утримуємо, надіявся, що і йому не відмовимо. Ми поставили умову. Якщо бажає, оформимо його в будинок для літніх людей, будемо оплачувати його прожиття там, на інше нехай не розраховує. Ми й так робимо те тільки тому, що він є наш батько.
Погодився, а куди йому діватися. Безхатченком більше не хотів бути.
