Дядько Василь, або Життя триває…
Ярослав сидів за кухонним столом, нудно дивлячись у стіну перед собою. Нічого цікавого там не було, як і відповідей на його запитання. Він зітхнув і з огидою глянув на недопитий чай у склянці, розведений до останньої можливості. Більше заварки не було, як і грошей, щоб її купити. Ярослав підвівся, виплеснув чай у раковину, сполоснув склянку, налив з чайника теплу воду, випив.
Як він опинився тут? Адже було все: робота, квартира, дружина, донька… І нічого не залишилося.
***
Ярославу було п’ятнадцять, коли мати привела до хати чоловіка. Вона щільно притиснулася до нього, тримаючи під руку.
— Це дядько Василь. Він житиме з нами. Ми розписалися, — сором’язливо сказала вона, тереблячи іншою рукою комір блакитної сукні.
Дядько Василь виглядав набагато старшим за матір, був нижчий на зріст і дуже худий. Він спокійно оглядав насупленого підлітка.
Ярослав не був дитиною, здогадувався, що у матері хтось є. Вона часто ввечері йшла кудись, брехала, що до подруги. Поверталася з блукаючим щасливим поглядом, легкою провиною на губах і стертою помадою. Ярославу навіть подобалося бути самому.
Усі казали, що мати у нього гарна і молода. Було приємно це чути, хоча сам Ярослав так не вважав. Мати є мати, не гірша за інших. Але хіба молода? Усі люди старше тридцяти йому здавалися старими.
Батька він не знав. Мати не любила про нього говорити. І ось тепер вона привела до хати дядька Василя. Невже їм удвох було погано? Ярослав розвернувся і пішов у свою кімнату.
— Ярославе! — кликнула його мати, голос її тремтів.
Він грюкнув дверима.
— Сину, він хороший, надійний, з ним нам буде легше жити. Ти не ревнуй, для мене ти залишишся найважливішим у житті, — говорила мати, зайшовши пізніше до нього. — Я зараз пожарю картоплю, і будемо вечеряти. Постарайся поводитися пристойно.
Мати метушилася навколо дядька Василя, щоки її палали, погляд був запорошений. Ярослав відчайдушно ревнував. Відчуваючи провину, мати давала більше грошей на кишенькові витрати. Відкуповувалася.
— Ти на матір не сердься. Вона у тебе хороша. Ти вже великий. Пройде кілька років, у тебе буде своя родина, думаєш, легко їй буде самій? Ось то ж бо й воно. Я її не скривджу, — намагався поговорити з Ярославом дядько Василь.
Ярослав мовчав, хоч розумів, що той правий. Треба віддати дядькові Василю належне — він ніколи не розпитував про школу чи про те, ким Ярослав хоче стати.
Закінчивши школу, Ярослав оголосив матері, що нікуди не вступатиме, піде в армію, відчуваючи себе зайвим.
— І правильно. Армія — хороша школа життя. Поважаю. А вчитися зможеш потім, на заочному. Освіта потрібна. Послужиш, там і визначишся з професією, — твердо сказав дядько Василь, перебивши матір, яка вже розпочала протестувати.
Через рік повзрослілий Ярослав повернувся додому. Мати без кінця обіймала його, накрила святковий стіл, як належить. Ярослав вперше дозволив дядькові Василю обняти себе. Він випив із ним нарівні, з непривички швидко схмелів.
— Що робити думаєш? — запитав дядько Василь. — До інституту пізно, заняття вже почалися. Що вмієш?
— Дай йому відпочити, — вступилася мати, погладивши сина по плечу.
Ярослав розповів, що в армії отримав права, може керувати майже будь-яким транспортом, ремонтувати теж уміє.
— Ось і добре. У мого друга автосервіс, поговорю з ним, щоб взяв тебе. Зарплата пристойна, але працювати доведеться, — сказав дядько Василь.
— Піду, — відповів Ярослав.
Через місяць він отримав першу зарплату й оголосив, що хоче зняти квартиру і жити окремо.
— Не пущу! — закричала мати. — А хто тобі готуватиме? Компанію водитимеш, жінок…
— Не кричи, Людо. Сама молодою не була? — спинив її дядько Василь. — Він правий. Не до нас же дівчат приводити. Тільки знімати не треба. — Він вийшов у передпокій і повернувся з ключами. — Живи в моїй квартирі. Маленька, правда, і на околиці. Тобі самому вистачить. Після розлучення з дружиною мені дісталася. Там, правда, жильці живуть, але я подзвоню, виїдуть.
— Із жінками будь обережний, не поспішай, вибирай з розумом. Квартиру, якщо що, розділити не вийде при розлученні. І на пляшку не нахиляйся, — наставляв дядько Василь.
Вислухавши поради, Ярослав почав самостійне життя. Мати перший час приїжджала, привозила суп і котлети, поки син був на роботі. Як же хлопець без гарячого? А потім у Ярослава з’явилася дівчина, і мати перестала їздити. З Маріанною вони прожили разом майже два роки. Ярослав уже навчався на заочному відділенні політеху.
Він не пам’ятав, чому вони посварилися. Але розійшлися легко. Йому навіть здалося, що Маріанна спеціально зачепила сварку, щоб піти.І тепер, коли він тримав у руках свою маленьку доньку, Ярослав зрозумів — найважливіше в житті це не те, що ми втрачаємо, а те, що знаходимо навіть у найтемніші часи.
