Я була у батьків пізньою дитиною. Мало того, батьки відверто зізнавалися, що не мали наміру вдруге народжувати. Та все ж вирішили мене залишити, щоб було кому на старість років за ними приглянути та стакан води подати. У мене була старша сестра, на відміну від мене, Оксану просто обожнювали. Постійно повторювали, що вона гордість нашої сім’ї та плекали великі надії щодо її майбутнього.
Бувши малою дитиною я не надавала великого значення таким словам. Я любила сестру та не хотіла думати, що до нас ставляться по-різному. Та роки йшли, нас все частіше порівнювали, й мені ставало все ясніше, що конкурувати з сестрою у мене немає шансів.
У школі Оксана вчилася відмінно. Брала участь в олімпіадах, конкурсах. Завжди поверталася із призовими місцями. Наша кімната була повністю обвішана її нагородами та грамотами. Батьки мали черговий привід вихвалятися перед рідними та сусідами, яка у них обдарована дитина. Про мене і мови не могло бути, адже у навчанні я особливих здібностей не проявляла. Тато постійно повторював: «Дивись на Оксанку, яка молодець! Вона старається, нашу родину прославляє, не те що ти!»
Мені було образливо чути такі слова від тата. Я теж хотіла підтримки та трішки уваги у свій бік. Незважаючи, на середні успіхи у навчанні у мене теж був талант. Я дуже гарно малювала. Відвідувала художній гурток у школі. Моя вчителька Інна Василівна хвалила мене та казала, що я маю потенціал. Я знаю, що вона рекомендувала моїм батькам записати мене у платну художню школу, але вони не захотіли «попусту витрачати гроші» на якусь мазанину.
За те на навчання Оксани вони заощаджень не пошкодували. Їх люба донечка не змогла вступити на державну форму навчання, тож вони зробили все, щоб вивчити її за гроші. Батько влаштувався на додаткову роботу, а мама брала додаткові зміни.
Коли Оксана закінчила навчання одразу ж вийшла заміж за свого одногрупника. Мама не могла натішитися, правда батько до цього дня не дожив. Мені довелося переїхати зі своєї кімнати у прихожу, адже молоді мають бути окремо. Матір усіма можливими способами догоджала зятю. Вона це робила для того, щоб вони не з’їхали жити окремо. «Не гоже Оксанці свої гроші витрачати на орендоване житло».
Через рік помер дідусь. Свою квартиру він заповів дорогій онучці Оксанці. У нього була однокімнатна квартира. Мама вирішила, що у неї переїдемо жити ми, а молодятам залишимо нашу трикімнатну. У них же скоро дітки з’являться, як тоді вони житимуть в однокімнатній.
Добре, що всі ці події припали на час мого вступу у ВИШ. Хоча мама казала мені навіть не пробувати, бо у неї немає грошей оплачувати й моє навчання. Я не здивувалася, почувши такі від матері. На її превеликий подив, мене взяли на державну форму навчання і поїхала в інше місто.
Після закінчення університету я повернулася додому. Влаштувалася на роботу, але до матері не повернулася наймала житло. Зовсім скоро зустріла своє кохання й також вийшла заміж. Чоловік переїхав жити до мене. З дітьми ми не поспішали, бо спершу вирішили придбати власне житло.
У моєї сестри уже були діти. П’ять років тому вона народила хлопчика. Оксана сиділа в декреті, а мама продовжувала піклуватися про свою улюблену дочку й віддавала їй практично усю свою пенсію. Вона не могла не допомагати, адже Оксанка з чоловіком затіяли ремонт.
За те, коли їй потрібні були гроші на ліки чи аналізи по допомогу вона зверталася до своєї непутящої молодшої доньки. Мій чоловік особисто давав їй гроші та відвозив у лікарню. Коли племінник пішов до школи, а Оксана так і сиділа вдома, бо не хотіла виходити на роботу, ми прикрили свою «благодійну крамничку» та попередили маму, що більше не допомагатимемо, бо відкладаємо гроші на своє житло.
Через це мама не спілкувалася з нами два роки. За цей час у мене народилася донечку, яку ми привезли уже в наш дім. Все ж таки наважилися взяти житло у кредит. Я насолоджувалася материнством, коли мені зателефонувала Оксана та повідомила, що мама у лікарні. Разом ми поїхали її навідати.
Лікар попередив, що залишати маму без нагляду не можна, тому хтось із нас повинен забрати її до себе та слідкувати за її здоров’ям. Оксана сказала, що я мушу забрати матір, адже у нас дім і вона зможе виходити на прогулянку. Натомість у квартирі цього зробити не можна. Крім того, я ж у декретній відпустці, а Оксана збиралася виходити на роботу.
Вибору не було. Ми з чоловіком забрали маму до себе. Вона більше не сердилася на нас за той випадок і дякувала за те, що ми її доглядаємо. Одного вечора вона зізналася мені, що коли лежала у лікарні й лікарі не давали жодних прогнозів, Оксана змусила написати її заповіт. Свою трикімнатну квартиру мама заповіла саме їй.
Через декілька місяців мама повністю видужала та хотіла повернутися у бабусину квартиру, але там жили чужі люди. Ми зателефонували Оксані запитати, що відбувається, й вона пояснила, що квартиру продала.
Я не витримала й попередила, що мама повертається у свою трикімнатну квартиру, у якій вони зараз жили. Оксана була категорично проти й стала кричати, що це теж її квартира. Я спокійно пояснила, що поки мама жива й здорова – це її власність і вона має повне право там жити.
