Батько вирішив одружитися
Мати Христини пішла з життя пять років тому. Їй ледве виповнилося сорок вісім. Серце не витримало, коли вона, проста українка, поливала свої фіалки на кухні, а батькові тоді було пятдесят пять.
Він не плакав, не бився в істериці. Просто сидів у її кріслі-качалці та втуплено дивився на фото дружини: так, ніби хотів оживити її поглядом. Якби це була магія на українських городах уже давно працювали б одні фіалки.
Того дня Христина втратила не лише матір. По суті, вона втратила й батька. Він залишився в їхній хрущівці у самому серці Боярки, але став схожий не на того життєрадісного чоловіка, а на тінь, що заблукала між шафами з вишиванками.
Перший рік був важким ні маминих порад, ні звичної вечірньої галушки на двох. У свої двадцять три Христині довелося бути і донькою, і доглядальницею, і психотерапевтом. Варила борщ її тато навіть не торкався ложки, прала йому сорочки він вдягав одну ту саму стару футболку з написом Шо там у нас? Говорила і говорила, аби той не зневірився остаточно. Дарма це розбите серце не рятувала жодна розмова.
Тато мовчав. Інколи кидав коротке ага, від якого в Христини все опускалось: Не чіпай! Не лізь! Словом, між ними зявилася щільна бетонна стіна як між двома сусідами із різних підїздів.
***
Час минав. Вони живуть поруч, але, по суті, на різних планетах.
Вранці зустрітись на кухні, кожен наливає каву, і розбігаються по місту: тато на базар, Христина на роботу в аптеку. Увечері знову перетинаються в коридорі і йдуть в різні кімнати. Розмови на мінімум, емоцій чи обіймів на нуль.
Христина вже не лізе зі своєю турботою і батькові так легше. Поступово обидва звикають до цієї нової, порожньої реальності. Без неї Без неї.
***
Минув час і тато почав оживати.
Сусідка тітка Надія частенько носила їм свої пиріжки з сиром. Тато їй навіть усміхався такого Христина давно не бачила. Почав відвідувати риболовлю з дядьком Іваном, улюблений ноутбук витяг з-під купи газет. Став дивитися старі радянські фільми, цитував Шевченка за чаєм.
Христина подумала: Ну все, найгірше вже минуло! навіть зважилась поїхати працювати на все літо у Трускавець. Хоч трохи подихати повітрям замість домашньої муки.
Повернулася і тут її чекала новина, яка й пиріжок у горлі зупинила.
***
Тато заявив, що збирається одружуватися.
Зробив це з тією спокійною урочистістю, з якою в Будинку культури оголошують Перерва на чай! Щойно Христина переступила поріг їхньої квартири на вулиці Соборній, як тато посадив її на кухні навпроти й сказав:
Я познайомився з жінкою. Її звати Мирослава. Ми вирішили розписатись.
Христині стало не просто холодно крижано! Мова не про те, що в тата хтось зявився (хай посміхається нарешті!), а про іншу червону кнопку: Квартира!
Їхня квартира! Де Христина виросла, де досі в серванті стоїть мамина чашка з півнем, а в кутку бурчить старенька швейна машинка! А не оце чужинецьке, якась жінка залишила не митою на столі кухонну миску!
Зверхньо глянувши на новий посуд, Христина ледве втрималась:
Тату, ледь підбираючи слова, ти не думаєш, що це занадто швидко? Ти ж її щойно зустрів! Ви й жити, сподіваюсь, не тут зібралися? Це ж мамина квартира, ну і моя наполовину
Тато підняв на неї очі. Дивився так, ніби Христина сказала, що хоче зробити з вишиванки ганчірку.
Ага, тихо погодився. Оце справжня Україна Тільки-но щось новеньке одразу: А кому дістанеться квартира? Я ще живий, дочко. Ведмедя ще не вполювали, а вже шкуру ділять.
Та я нічого не ділю, я просто хочу певності! Христина розпалилася: Логічно ж! Якщо зявиться нова сімя! А я що, на вокзалі житиму, якщо щось трапиться?
Тоді й будеш думати, сухо відповів тато й пішов до кімнати. Дещо грюкнув дверима, але по-українськи з повагою.
***
Мирославу він привів через пару днів. Жінка висока, статна, очі сумні, але уважні. Вона так приторно ввічливо Христину Христиночкою звала, ніби ту під солодким чаєм підгодовувала.
Христиночко, мені зрозумілі ваші почуття, напівшепотом, як у серіалі, казала Мирослава. У мене своя квартира, своя донька, я лише люблю вашого тата
Мирослава й доброзичлива, і навіть пиріжками хвалилася, але питання у неї такі цікаві!
А ваша дача далеко? У вас ця квартира ще зі спадщини? цікавилась невинно. Сталінські трьошки зараз цінуються
Ще казала, що обговорювати спадщину при живому батькові зле і боляче для нього. Не треба його цим ранити.
Одним словом, після цього Христина ще впевненіше вирішила: ця жінка сама лукавство і підступність у чистому вигляді. Її стосунки з татом стали ще теплішими як в холодильнику з морозивом. Христина бачила в татові старого зануду, сліпого до чужої хитрості, а він бачив у ній жадібну, нетерплячу доньку, якій байдуже до його щастя.
Розмови перетворились на битву: у кожній репліці дрібка солі. Він наполягав на праві на особисте життя, Христина на праві не жити на вулиці. Кололи одне одного, не помічаючи, як ранять самих себе.
***
Христина не витримала: запропонувала вирішити питання майна у нотаріуса.
Батько довго супротивлявся, але, зрештою, втомлено погодився:
Гаразд, зітхнув, хай буде по-твоєму.
Весь шлях до нотаріуски йшли мовчки тільки рюкзак скрипів від нервів.
У нотаріальній конторі було тихо, як над ставом о сьомій ранку. Тато сів подалі, руки на колінах, лице камяне, ніби збирається змагатись з Гарі Поттером у серйозності.
Нотаріуска, сива, з поглядом я зараз все бачу, відкрила папку:
Отже, ви тут для того, щоб діловито почала вона.
Перепрошую, перебив тато низьким, але твердим голосом, я з іншого приводу
Поклав перед нею документ:
Ось.
Нотаріуска надівши окуляри, прочитала і з подивом підняла брову:
Ви впевнені? Це ж договір дарування. Ви переписуєте все своє майно дочці просто так?
У Христини у горлі пересохло. Що? Віддає їй все? Просто так? Це що, пастка? Він потім скаже, що вона його змусила?
Дивилася в очі татові, намагаючись розкусити: де підступ?
Але у його погляді ні образи, ні люті. Тільки велике розчарування та співчуття. До неї.
Ось, тихо сказав. Підвівся, поклав підписаний договір. Бери, Христинко, все, чого так хотіла: квартира, дача все твоє. Тепер можеш спати спокійно: твій старий дід не проміняє квадратні метри на якусь там примарну радість.
Слово радість він вимовив з таким українським перцем, що Христина аж здригнулася.
Татку я не хотіла прошепотіла вона, відчуваючи, як сльози гіркоти стікають по щоках.
Не хотіла? він посміхнувся невесело. Його посмішка була дошкульнішою за кожне докірливе слово. Христина, за останні пів року ти ані разу не спитала, як я себе почуваю. Чи не холодно мені. Таблетки ніколи не порадила. Твої питання лише про папери, про ЖЕК і квадратні метри. Не в мені бачила батька вважала за тягар, що заважає скоріше отримати своє. Думала, я не помічаю?
Він рішуче взявся за ручку дверей і, на мить озирнувшись:
Мріяла про цю клітку? На, бери. Вона твоя.
Вийшов. Христина сиділа, стискаючи холодний аркуш договору. Перемогла! Дісталося все! І тут зрозуміла: програла.
***
Минуло чимало років.
Тато та Мирослава досі разом. Христина часом бачить їх у Сільпо або в міському парку. Вони часто тримаються за руки. Тато постарів, але коли дивиться на Мирославу аж світиться.
Христина живе сама.
У своїй троячці з євроремонтом у Боярці. На вихідні їздить на дачу, де все по феншую.
Тільки щастя кудись загубилося
Тепер Христина розуміє: тато віддав їй квартиру не зі злості й не з образи. Він віддав те, що вона сама вибрала: стіни замість людини, документи замість любові.
Проміняла батька на три кімнати й дачу. І це найстрашніша спадщина, яку тільки можна отримати в українській сімї.
