Я благаю тебе, повернись! Що я маю сама робити з Михасиком? – кричала моя донька, коли я зібрав речі і йшов від них назавжди.
Я просто втомився від того, що моя дружина постійно не має на мене часу. Вона встигає і на манікюр сходити, і з дітьми бавитися, і з подругами на каву піти, а на мене часу не має.
Ми прожили разом майже одинадцять років і лише після того, як я зустрів Марію то розумію, що з дружиною ми жили просто як сусіди.
Терпіли одне одного заради дітей. Дочці десять років, а сину півтори.
– Тату, куди ти йдеш? Михасик плаче! Як я з ним сама вдома буду? – кричала моя донька, як я взувався.
– Перестань негайно. Брата заспокоїш, побався з ним, а мама скоро прийде. Мамі скажеш, що я більше не прийду. – сказав я.
– Тату, але ж ми твої діти. Як це більше не прийдеш?
– Я не можу з вами жити. Я втомився.
– Ти втомився від мами і від нас?
– Так. Ви мене вже по горло дістали. Що ваша мама, що ви обоє! Я маю право бути щасливим.
Моя дочка почала плакати. Гірко плакати. Ще сильніше, ніж її брат Михайлик.
А мені було всеодно, мене ж чекала моя Марічка. Жінка для якої на мене завжди є час, для неї я на першому місці.
Я зачинив двері, і з своїми речами пішов до таксі.
Дружину і доньку заблокував в телефоні і вирішив, що пора жити новим життям.
Не знаю, чи я правильно вчинив, але я втомився. Гроші я їм залишив. Я залишив абсолютно все, що зміг відкласти за всі ці роки. Їм їх вистачить на довгий час.
А для себе і для Марічки я ще зароблю.
