Що ти ще вигадала? Який ще будинок для людей похилого віку? Ні за що! Не поїду з власної хати! батько Соломії Іванівни кинув у неї кухлем, намагаючись влучити по голові. Жінка звично ухилилася.
Так далі тривати не може. Рано чи пізно він вигадає, як нашкодити їй, і вона не буде знати, чого очікувати. Оформлюючи документи, щоб здати батька в пансіонат, Соломія відчувала тільки докори сумління. Хоч те, що вона нині робила для нього, було забагато, враховуючи, як він поводився з нею в минулому.
Коли тата садили до авто, він репетував, пручався, сипав прокльонами на всіх причетних до його переселення.
Я стояла біля вікна і дивилася вслід машині. В житті мене вже переслідували такі моменти. Тільки тоді я була зовсім дитиною і гадки не мала, що мене чекає попереду.
Я була єдиною дитиною в родині. Мама не зважилася на ще одну дитину, бо чоловік її буквально ламав він був домашнім тираном, і життя її перетворилося на суцільне пекло.
Батько, Іван Демянович, на момент мого народження був чоловіком вже немолодим десь за сорок. Одружився він не із кохання, а з розрахунку йому для карєри було потрібно зобразити зразкового сімянина. Знайшов для себе молоду студентку педучилища Марічку, доньку простих робітників Львівського заводу. Для її родини знайомство із такою людиною було майже свято. Маму, звісно, ніхто не запитував про бажання весілля було гучним і красивим, але батьки нареченої на свято не потрапили «не доросли».
Після весілля мама переїхала до батька. Щоб швидше зробити із Марічки «правильну» дружину чиновника, до неї приставили гувернантку навчити етикету, вмінню мовчати й не помічати зайвого, якщо не дадуть добро.
Ну що, як минув день? питав Іван, повертаючись додому і сідаючи в крісло.
Все добре. Освоюю столовий етикет, записалася на курси англійської, відповідала мама. Вже знала: не можна давати чоловікові жодного приводу бути незадоволеним.
Це все? А хто за господарством дивився?
Я. З кухаркою склали тижневе меню, сама в магазин ходила, і прибирала.
Добре. Але памятай, завжди маєш бути акуратна, щоб з рук не пахло, виглядала як справжня пані, а не якась селянка! Якщо заслужиш, найму тобі водія й покоївку. Але не зараз.
Та скільки б Марічка не старалася, спокійних днів майже не було. Батько приїжджав грізний, втомлений, зганяв злість на неї. Прислуга могла піти і розповісти чужим, а от мамі не було куди тікати й до кого скаржитися.
Перший раз Іван підняв руку на маму через місяць після весілля не за провину, просто щоб знала, хто в хаті господар. Потім скандали та побої ставали звичними. Бив так, щоб синців не залишалося, і щоб з боку нічого не було видно. Марічка навчилася майстерно усе приховувати та усміхатися всім знайомим чоловіка й приймати їх у домі.
Минув рік. Знайомі почали натякати Івану, що пора б уже поповнення чекати.
Іване, ти ж нормальний, здоровий чоловік! Чого твоя молода жінка досі не вагітна? Який з вас дефектний? Покажи її лікарю! Час не гай!
Ми поки не плануємо, сухо відповідав тато.
А навіщо їй вчитись? Для жінки головне чоловік, діти й господарство, відповідали йому.
Відтоді почалися нескінченні обстеження Марічки. Заради вигляду довелося Івану навіть тимчасово припинити бити дружину. Однак виявилося, що зі здоровям у мами все гаразд проблема була в Івані. Один із лікарів натякнув на це, запропонував і йому обстежитися.
Я? Та ти розум маєш? За два дзвінки зроблю так, що твою лікарську практику згадають хіба в селі під Вінницею!
Ваші погрози нічого не змінять, відповів лікар спокійно.
За кілька тижнів зясувалося шанси стати батьком у Івана мінімальні. Надія залишалася на диво.
Колеги й далі підюджували. Згодом Іван завів коханку, це трохи відволікло його. А ще через кілька років Марічка нарешті завагітніла. Я, Соломія, зʼявилася на світ вся в батька. Тільки от любові чи тепла від нього й близько не було. Мною займалася мама й няня, а тато міг тижнями мене не помічати.
Чим старшою я ставала, тим більше дратувала батька, і тим важче йому було себе стримувати. Перший раз він підняв руку на мене в пять років я почала вимагати щось після робочого дня. Він просто штовхнув мене так, що я влетіла у стіну. Я була такою наляканою, що навіть не плакала. З того часу навчилася уникати його, не тримати зла, не просити зайвого.
Одним разом Іван не обмежився. Вдома чи при гостях міг образити мене, дати ляпаса, принизити словом. До цього часу він вже був серед впливових у Львові, й образ зразкового сімянина вже йому не був потрібний. Часто висміював мене перед іншими.
Іване Демяновичу, чула, ваша Соломія гарно на скрипці грає! Можна послухати?
Скрипалька? Та це роззява, яка ще й досі не знає, як тримати скрипку! Якщо дуже хочете покличу. Соломійко, йди грай гостям свою баяндуху!
Я йшла, червоніючи з сорому та страху. Грати при людях боялася, але батьківський гнів лякав більше.
Страх сцени триматиме мене все життя, і навіть при дипломі з музики я більше на скрипку не подивлюся.
У дитинстві не розуміла невже у всіх так? Читала книжки, бачила ілюстрації щасливих сімей питала себе, за що саме мені дісталася така доля.
Мама теж не стала для мене наставницею чи джерелом любові. Не змогла вона полюбити дитину від чоловіка-такого. Коли мені було тринадцять, мама загинула у автокатастрофі принаймні так написали в документах. Що сталося насправді ніхто ніколи не розповів. Відтоді я стала ще більш замкнутою.
Після школи я вступила до університету на фах, який обрав батько. Це було одне з небагатьох його рішень щодо мене. На той момент він вже втратив усе вплив, майно, гроші в основному пішли на покривання його ж службових злочинів. На щастя, зміг уникнути тюрми поселився на дачі під Львовом. Я не їздила до нього й слухати приниження не хотіла.
Залишившись сам, батько позбувся звичного способу виливати свою отруту. Це швидко зруйнувало його. Сусіди не раз дзвонили мені: мовляв, Іван Демянович поводиться неадекватно.
Я мусила прийняти складне рішення забрати батька до себе.
Знову він ожив. Почав зриватися на мені кричав, ображав. Міг побити посуд, розкидати речі. Я замкнула його в окремій кімнаті. Нічого не допомагало деменція прогресувала. Я вимушена була оформити тата у будинок для літніх людей.
У мене так і не було власної родини. Зі зламаною психікою й невпевненістю я уникала всіх, навіть на роботі не мала жодної подруги чи друга. Коли питання з переселенням тата стало актуальне, я мучилася соромом і відчуттям провини.
Залишати батька поряд було небезпечно для мого життя. Обстеження підтвердило деменцію, він вже не контролював себе. Але злість і ненависть до мене залишились навіть у цьому стані.
Я відвідала всі пансіонати міста. Найбільш пристойний коштував дуже дорого 15 тисяч гривень на місяць. Я віддавала більшу частину зарплати, брала підробітки, щоб забезпечити батькові нормальні умови.
Після відїзду батька я кілька днів ходила сама не своя. Згадувала, як колись і мама намагалася втекти від нього, але тоді нас повернув додому а невдовзі мама загинула.
Я приїжджаю до батька в пансіонат і постійно плачу: від жалю й провини. Начебто це єдині почуття, яких мене навчили в рідному домі.
Крім вічного тягаря на душі, я вже відчуваю й проблеми зі здоровям ніби все життя перейшло у важку тінь батькової отрути.
