**Щоденник Альони Василівни**
Сьогодні в серці Києва, зазвичай шумного та оживленого, панувала мертва, моторошна тиша. Навіть вітер не шелестів листям, навіть птахи не щебетали ніби місто затаїло подих. Лише мої кроки, важкі та самотні, розривали цю тишу, лунаючи по пустинних вулицях. Переді мною, у колясці, спав мій син тендітний, блідий, але найдорожчий на світі Данилко. Кроки давалися з трудом, не через втому, а через камінь на серці. Ліки, без яких він не виживе, чекали в аптеці.
Гроші танули, як сніг навесні. Дитячі збори, зарплата чоловіка Тараса усе йшло на лікування. Але й цього було замало. Три місяці тому лікарі поставили діагноз, від якого кров стяла у жилах рідкісну, небезпечну хворобу. Без операції за кордоном Данилко міг залишитися інвалідом. Тарас, не вагаючись, поїхав на заробітки до Польщі, залишивши мене саму боротися за сина.
Зупинилася біля кіоска біля парку. Спрагла мене мучила.
Почекай, серденько, я швидко, прошепотіла я, торкнувшись лоба сина.
Купила воду, повернулася і світ перевернувся. Коляска порожня. Данилка немає.
Серце вирвали з грудей. Завмерло. Я впала на коліна, розбиваючи пляшку об асфальт, і закричала. Бігала, шукала, кликала тиша. Якби я тоді повернулася, побачила б її циганку Марічку у яскравій хустці, що спостерігала за мною з-під каштанів. Поки я купувала воду, вона, немов тінь, підійшла до коляски, схопила Данилка і зникла у автобусі, що тут же відїхав.
З дрижачими руками набрала 102, потім Тараса.
Тарасе Тарасе, я загубила Данилка! голос розбився на ридання. Відвернулась на хвилину!
А за сотні кілометрів від Києва, у старому “Запорожці”, що гавкав, як злий пес, Марічка сміялася.
Глянь, Дмитрику, що я добула! розгорнула ковдру, під якою спав хлопчик.
Матір, ти збожеволіла? скривився син. Поліція шукатиме!
В глушині? хитнула вона головою. Ніхто не бачив.
Вона не любила Данилка. Він був лише інструментом хворий, слабкий, ідеальний для жебрацтва.
Роби, як знаєш. Дмитро натиснув газ.
Будинок, куди привезли хлопчика, стояв на околиці табору. Там їх зустріла Зоряна невістка Марічки, з мертвими очима.
Що це?
Подарунок, усміхнулась свекруха. Завтра йтимеш з ним до церкви, жебрачити.
А якщо поліція?
Скажеш народжений вдома, втрутився свекор, старий з вугільними очима.
Чоловік Зоряни, Борис, лише знизав плечима.
А в Києві ми з Тарасом шукали Данилка скрізь. Розклеювали оголошення, просили допомоги. Але він зник.
Марічка втирала руки, мріючи про гроші. Не знала хлопчик не доживе до тижня.
Але Зоряна бачила. Однієї ночі тайком відвезла його до лікаря.
Останні дні, сказав він.
Тоді доля звела її з Іваном першим коханням. Вони планували втечу. Але Марічка підслухала.
Борисе! Твоя жінка зраджує! скрикнула вона.
Тієї ночі Борис побив Івана та замкнув Зоряну.
А на ринку в цей час прибиральниця Софія купувала картоплю.
Красієчко, купи шкатулку! кликнула Марічка.
Софія віддала останні гроші. Дома син Андрійко відкрив шкатулку там був лист.
«Мене звати Зоряна. Свекор тримає Івана у підвалі. Хлопчик, якого викрали, помирає. Допоможіть. Продайте намисто. Повідомте поліцію.»
Софія подзвонила.
Через три години поліція увірвалася до будинку. Марічку й Бориса заарештували. Івана звільнили. Зоряну теж.
А Данилка на руках у нас.
Намисто продали. Гроші пішли на операцію.
Рік потому Данилко бігав, сміявся, ріс.
А Андрійко, завдяки матері, вступив до університету. Тепер ми живемо без страху.
Історія, що почалася зі зла, закінчилася дивом.
Бо навіть у найглибшій темряві є світло. І воно завжди в тому, хто не боїться зробити крок.
