Опале осіннє листя вітер гнав з місця на місце, вони кружляли в повітрі й плавно опадали на землю. Тарас повертався від батьків пішки машину залишив у них у дворі, бо випив із татом. Той приїхав із санаторію й радісно розповідав дружині та синові, як його добре лікували і як сподобалося.
“Отже, мамо, наступного разу поїдемо разом, самому було нуднувато.”
“Тату, там же багато вільних жінок, ось би й розважився,” жартував Тарас, підморгуючи й поглядаючи на реакцію матері.
“Жінок багато, але всі хворі й старші за мене. Та й чи ж я нашу маму на когось проміняю?” усміхався батько, ніжно поглядаючи на дружину.
Засидівся син у батьків прийшов сам, Оля не захотіла, як завжди. Батьки живуть недалеко від квартири, яку Тарас знімає. Вони з першого дня не прийняли Олю, хоч і не показували виду. Але мати сказала синові:
“Тарасе, не твоє це Оля не для сімейного життя, повір, у мене око натчене.”
“Мамо, звідки ти це взяла? Ви ж лише раз із нею зустрілися?”
“Гаразд, сину, живите. Але потім мене згадаєш. Мене тільки одне заспокоює що в загс поки не збираєтеся. Не хвилюйся, Оля не відчує нашого ставлення”
Ще зранку Тарас повідомив Олі, що після роботи одразу поїде до батьків тато ж приїхав із санаторію.
“Давай зустрінемося біля їхнього дому, зайдемо разом, посидимо.”
“Не можу, Тарасе, я обіцяла подрузі навідати її. Ти ж знаєш, Настю вона захворіла, на лікарняному. А ще в мене запис на манікюр давно,” відповіла Оля.
Тарас, звісно, знав, що вона не піде до його батьків, але спитав раптом.
“Добре, тоді я трохи затримаюся. Тато мене так просто не відпустить наливе стопарика, адже він із санаторію,” засміявся Тарас, чмокнув її й поїхав.
“Можеш не поспішати, я теж посиджу з Настею,” сказала Оля.
“Тоді подзвони, я зустріну не бігай у темряві,” промовив він.
Вечір вже загорнув місто, рідкісні ліхтарі неспроможні були проти темряви. Ще не пізно, але восени вечори настають швидко, а ночі темні. Тарас не став дзвонити Олі певно, вже вдома. Він ішов у гарному настрої: випили з татом, поговорили з мамою, посміялися.
Відчинивши двері квартири, він почув жіночий сміх із спальні. Заглянув і побачив, як його найкращий друг одягається, а дружина говорила:
“Поквапся, Віталіку, а то скоро Тарас повернеться, а нам це ні до чого” але, побачивши його в дверях, замовкла.
Ноги самі винесли його з квартири. Він не міг оговтатися:
“Оля з моїм другом Навіть у страшному сні такого не міг уявити”
Йому було боляче. Він йшов, не знаючи куди. Жодної мети навіть бажання жити не було. Зупинився, озирнувся опинився на мосту. Машини пролітали повз, сліплячи фарами. Він відвернувся, глянув униз. Темно. Вода. Довго дивився.
Раптом хтось торкнувся його за рукав. Озирнувся перед ним стояв літній чоловік в окулярах і з борідкою. Голос старого був тремтливим:
“Молодий чоловіче, вам не здається, що тут занадто високо? Я зазвичай не втручаюся у долі інших, але сподіваюся, що ви не думаєте про щось погане” він кивнув у бік річки.
Тарас нарешті отямився й навіть злякався, що цей дід міг подумати про нього.
“Та ні, що ви! Я не збираюся так закінчувати життя,” він теж кивнув на воду.
“От і добре,” промовив старий. “Вам куди?”
“Ще не знаю. Просто гуляю,” відповів Тарас.
“Тоді проведіть мене на той бік. Я живу за парком, якщо, звісно, вам не важко,” попросив дід, і Тарас погодився.
“До речі, як вас звати? Я Іван Семенович.”
“Тарас,” відповів хлопець.
Міст був недовгий, і річка неширока. Іван Семенович розповідав, що ще три роки тому викладав економіку в інституті, а тепер на пенсії.
“Нуднувато, особливо спочатку. Не знав, куди себе подіти. Але добре, що онука народила хлопчика тепер у нас клопіт повно. Живемо з Оленкою вдвох точніше, утрьох ще й Артемко, мій правнук,” гордо сказав він.
Монотонний голос старого заспокоював.
“Тарасе, у тебе щось сталося,” не запитав, а констатував Іван Семенович. “Тобі куди? Може, даремно я тебе просив провести?”
“Не знаю. До батьків не хочу тільки звідти. А додому не піду. Там там у мене” йому не хотілося згадувати.
“Все, не треба. Я зрозумів. А я пропоную тобі зайти до нас. У нас з Оленкою велика квартира можеш навіть залишитися. Я щовечора так гуляю: від дому через міст і назад.”
“Незручно якось у вас же мала дитина. Вже пізно,” нерішуче сказав Тарас.
“Не так уже й пізно. Артемко після девятої лягає, а зараз,” він глянув на годинник, “ще є час. Тож ідемо, Тарасе.”
Він
