Чуже лист
— Я тут старі речі перебирав, — промовив Іван Степанович, — і знайшов на горищі листа…
— А я пам’ятаю, як ти часто писав мамі листи. Особливо на свята, — усміхнулася Оксана, помічаючи нові зморшки на обличчі батька.
— Так, але цей лист не мій. Якась дивна адреса… Село Вересневе. Навіть марка ціла. Але ж у нас ніколи не було знайомих у тому Вересневому!
Іван Степанович почухав потилицю, намагаючись згадати, звідки в нього цей лист. Саме тому він і звернувся по допомогу до доньки. І не помилився.
— Тату, пам’ятаєш, ти розповідав, що коли я народилася, ти влаштувався на пошту працювати? Може, звідти, якщо таке можливо… Бо в Вересневому в нас справді нікого нема, це я точно знаю.
— Гм… — Іван Степанович втупився у стіну, а за хвилину схопився за голову. — От дурень старий! Точно. Я ж тоді ногу зламав, а потім і зовсім поштову сумку загубив. Ще й догана була, і цю сумку довелося виплачувати. Вісімсот гривень, як зараз пам’ятаю.
— Оце так… Виходить, він листа так і не отримав? — зацікавилася Оксана.
— Хто — він? — насупився Іван Степанович.
— Ну, він — адресат.
— А, так це ж вона! — усміхнувся Іван Степанович. — Лист жінці призначався.
Батько з донькою замовкли. Кожен думав про своє: Іван Степанович згадував час роботи на пошті, один із найважчих у його житті, а Оксана гадала, що ж там всередині написано. Вона навіть спробувала просвітити конверт ліхтариком, але крізь щільний папір букв не було видно. І тоді Оксана перервала тишу:
— Може, віднесемо?
— Та куди тепер? — Іван Степанович миттю включився у розмову. — Там уже, напевно, нікого нема. Двадцять років минуло, всі, мабуть, вже й виїхали давно. Або померли, як часто буває.
— А раптом? Давай спробуємо. Так цікаво виходить. Може, ти комусь життя змінив! — Оксана ніжно вийняла конверт із рук батька. — Я тебе відвезу. Завтра ж вранці й поїдемо!
Ранкове Вересневе зустріло їх тишею та спокоєм. Оксана з батьком проїхали сорок кілометрів, перш ніж дістатися потрібного села. Літня подорож подарувала обом незабутні відчуття.
Вузькі вулички села були незнайомими, але сучасні вказівники допомагали орієнтуватися в лабіринті провулків. Оксана, пильно слідкуючи за назвами вулиць, повільно вела машину. Іван Степанович, сидячи поруч, із цікавістю розглядав місцевість, намагаючись запам’ятати дорогу.
— Ось він, будинок тридцять п’ять, — Оксана зупинилася біля акуратного дерев’яного паркану з різьбленою каліткою.
На стукіт вийшла жінка літ шістдесяти, з добрими зморшками біля очей і сивиною в темному волоссі. Вона уважно подивилася на гостей, намагаючись зрозуміти, чи знайомі вони їй.
— Доброго дня! — голосно сказала Оксана. — Ми до вас із дуже дивною справою. Двадцять років тому один лист призначався вам, але помилково залишився у нашій родині. Недавно ми його знайшли і вирішили повернути.
Жінка оцінююче подивилася на них, у її очах читалося явне недовір’я.
— Який лист? — насторожено запитала вона.
Оксана дістала із сумки пожовклий конверт і прочитала:
— На ім’я Марії Іванівни Коваленко.
— Так, Коваленко Марія Іванівна — це я, — відповіла жінка. — Але я не пригадую, щоб чекала листа. Тим більш двадцять років тому. Хто відправник?
Вона простягла руку, щоб поглянути на конверт. Її очі швидко пробігли по рядках адреси, але ім’я відправника було їй явно незнайоме.
— Заходьте в будинок, — швидко промовила Марія, відступаючи від калітки. — На порозі такі речі не обговорюють.
Іван Степанович і Оксана, переглянувшись, увійшли у двір. Там панували чистота й порядок, ніби Марія чекала гостей все життя.
За десять хвилин усі вже сиділи за невеликим столом. Марія поставила чайник і чашки.
— Частуйтесь, — коротко кинула вона.
Сівши навпроти, Марія відкрила маленький складний ножик і акуратно підділа край конверта. Оксана запропонувала:
— Може, залишимо вас наодинці з листом?
— Вам же теж цікаво дізнатися, що там, — усміхнулася Марія. — Та й мені, чесно кажучи, не по собі. Не хочу сама читати лист, якого не чекала.
Іван Степанович з шумом ковтнув гарячий чай. Оксана осудливо пВони сиділи ще довго — Марія розповідала про своє життя, сміялася, а іноді й плакала, а потім гості попрощалися, залишивши позаду стару історію, яка тепер, здавалося, перестала важити на душі.
