У приморському містечку Ялта, де ранковий туман лягає на дахи, а запах сосен змішується із солоним бризом, Дмитро ледь допхнув величезний білий мішок до під’їзду й важко зітхнув.
— От же важкий! — пробурмотів він, кинувши погляд на вантаж.
Витерши піт з чола, набрав код на домофоні.
— Дмитре, це ти? — почувся голос тещі, і він потягнув мішок до ліфта.
Завізши його прямо на кухню, поставив біля столу.
— Дмитро, що це в тебе?! — здивовано скрикнула Марія Іванівна, прискіпливо оглядаючи зятя.
Той хитренько прищурився.
— Зараз побачите! — відповів і почав викладати вміст мішка на стіл.
— Боже ж ти мій, Дмитре, навіщо стільки?! — здивовано видихнула теща, очі її стали круглі.
До знайомства з Дмитро Марія Іванівна вважала себе взірцем ощадливості. Її донька Олена теж так думала, але страждала від цього.
— Лено, поклади цей порошок на місце! — командувала мати в магазині. — Візьми той, що поруч, він удвічі дешевший! Можна й із запасом купити!
— Мам, та він же гірший… — нарікала Олена.
— Та ні в чому не гірший, просто його не рекламують! Порошок — він скрізь порошок! Ну чого ти така наївна?
Олена, бурмочучи про скупого, що платить двічі, ставила пакет назад і брала мамин вибір.
Якщо з порошком вона ще мирилася, то з одягом було важче.
— Мам, дивись, мені йде? — Олена показувала нову спідницю.
— Знову нова? Скільки коштує? — насуплювалася Марія Іванівна.
— Та яка різниця! — сердилася донька. — Я сто років нічого не купувала! Головне, що йде!
— І від ціни залежить! — теща скрестила руки, пильно дивлячись на доньку.
Олена називала ціну, знаючи, що буде далі.
— Оце так! Шматок тканини стільки не вартий! — обурювалася мати.
— Мам, ну годі! За такі гроші зараз нічого не купиш! Я хочу виглядати гарно, я й так усе доношую! — намагалася захиститися Олена.
— Гарно можна виглядати й дешевше! — рішуче відрізала Марія Іванівна.
Усі докази про якість тканини та ідеальну посадку були марні.
— Мам, чому ти така скнара? Ми ж не бідні! — не витримувала Олена.
— Ось тому й не бідні, що я вмію економити й робити запаси! А ти у батька — марнотратниця! — відповідала мати.
Олена замовкала, згадуючи, як батьки розлучилися. Сварки, поділ майна, суперечки про аліменти — усе це перетворило ощадливу Марію Іванівну на справжню скнару.
У студентські роки Олена нікого не запрошувала додому. Мати сприймала гостей як зайві витрати.
— Не розумію цих посиденьок! — бурчала вона. — Збираються, їдять, п’ють, базікають, а господиня потім миє посуд і знову наповнює холодильник!
Олена намагалася пояснити, але згодом махнула рукою — мати не слухала. Після інституту вона влаштувалася на роботу і зустріла Дмитра.
— Мамі він не сподобається, — одразу зрозуміла донька.
Дмитро не мав нічого з того, що цінувала Марія Іванівна: ні квартири, ні багатих батьків, ні спадщини. Звичайний офісний працівник, але з амбіціями. А амбіції, як вважала теща, руками не потицяєш. Олена довго відтягувала знайомство, але Дмитро заговорив про весілля, і довелося вирішитися.
— Дмитре, мама в мене… особлива, — почала Олена. — Дуже ощадна.
— Це ж добре, — знизав плечима він.
— Ні, ти не зрозумів. Вона… скнара, яких світ не бачив! Рахуватиме кожен твій шматок за столом. Будь готовий терпіти. Після весілля знімемо квартиру, а мама нехай і далі копитить.
— Дурниці! — посміхнувся Дмитро. — Подолаємо. А знаєш, краще жити з нею. На своє житло ми не накопичемо, а в моїх — як у вулику. Вирішуй!
Олена задумалася: «Дмитро не уявляє, що робить мама. Але спробувати можна. Якщо що — підемо».
— Гаразд, спробуємо, — погодилася вона. — Але якщо стане нестерпно, скажи одразу.
— Ти мене недооцінюєш, — підморгнув Дмитро.
Весілля було скромним, що тільки порадувало Марію Іванівну.
— Правильно, нащо гроші витрачати! — схвалила вона.
Дізнавшись, що молодята житимуть із нею, теща трохи насупилася, але побачила в цьому сенс.
— Гаразд, живіть, копіть на квартиру. Але мої правила не зміняться! — заявила вона.
— І не треба! — підхопив Дмитро. — Ви, Маріє Іванівно, молодець! Молоді не вміють економити, а потім скаржаться. Я на вашому боці!
Теща почервоніла від задоволення.
— Який зять! Бідний, але розумний. З таким підходом далеко піде! — подумала вона.
Дмитро швидко завоював її довіру, запропонувавши:
— Давайте я купуватиму продукти та хімію для всієї родини. Знаю, де дешевше. Будемо економити з розумом!
— Дмитре, ти справжній скарб! — зворушено сказала теща.
Олена слухала з подивом, а Дмитро підморгнув їй.
НезабаромШафки вже тріщали від запасів, а Марія Іванівна раділа, немов дитина, доки не зрозуміла, що Дмитро почав контролювати її стипки порошку.
