Телефонний дзвінок розірвав ранкову тишу, як розірваний шматок спокою. Софія Олексіївна Мельник, сидячи біля вікна з вишивкою, здригнулася й повільно підняла слухавку. Жіночий голос на тому кінці був схвильований і поспішний:
— Софія Олексіївна Мельник?
— Так, я вас слухаю.
— Перепрошую за незручність… але я дзвоню щодо вашого сина.
— З Матвієм щось сталося? У дитсадку?
— Ні-ні! Я не про Матвія, а про Андрія.
— Вибачте, але в мене лише один син.
— Андрій Мельник, 1998 року народження, 12 липня. У його справі вказані ваші дані.
У Софії перехопило подих. Названа дата була раною, яка так і не загоїлась. Вона глибоко вдихнула:
— Так… тоді у мене народився син. Але він помер через два дні. Він був недоношеним. Якщо це жарт, то дуже жорстокий.
— Ні! Він живий! Він у дитячому будинку! Я — вихователька там, і… він вірить, що його мама обов’язково знайдеться. Будь ласка, давайте зустрінемось… я більше не могла мовчати.
Рука зі слухавкою тремтіла. Софія мовчки погодилась, призначивши зустріч біля пам’ятника Шевченку. Вона ще намагалася переконати себе, що це — помилка, афера. Але серце підказувало: це правда. Вона мусить побачити все на власні очі.
Вже за годину вона стояла перед жінкою літнього віку з добрими, втомленими очима. Та представилася — Надія Григорівна, вихователька дитбудинку на вулиці Грушевського.
— Я все життя серед дітей. Але своїх не було. Андрійко — особливий. Добрий, розумний, ніжний. Я не могла не спробувати знайти його рідних. У справі — ваша відмова.
— Я не писала жодної відмови!
— Значить, хтось зробив це за вас. Хтось, хто вирішив усе за вашу родину…
Наче підтвердження її жахливих здогадів, жінка передала фотокартку. З неї дивився хлопчик, як дві краплі води схожий на її сина Матвія. Тільки в окулярах. Той самий підборіддя, губи, той самий погляд. Тільки тривожний, немов з іншого, обдуреного дитинства.
Софія задихалася.
— Що з його зором?
— Астигматизм. Нічого серйозного. Але він має добре серце. Кожен день каже, що обов’язково знайде свою маму.
Софія стискала фото. Вона вже не сумнівалася. Це її син. Її хлопчик. Її кров.
— Ви не уявляєте, що наробили ті, хто відібрав його в мене. Адже я страждала. Я ридала ночами від болю. А він… він був живий!
Не попрощавшись, Софія кинулася до дитбудинку. Там, за металевим парканом, вона одразу побачила його — сидячого біля пісочниці з книжкою. Андрій. Він. Її син.
Вихователька покликала його прізвищем — Мельник. Цього було досить. Софія пішла до кабінету директора.
— Я почула своє прізвище і… подумала, може, ми родичі. Хлопчик мені здався дуже знайомим.
— Ви Мельник? Випадкова зустріч? Дивно. Його оформляють до іншої родини…
— Ви не розумієте. Це мій син.
Директор — Оксана Василівна — сумнівалася, але підняла документи. У справі — відмова Софії. Підпис підроблений. Софія впізнала почерк свекрухи — Віри Миколаївни. Тільки вона могла опуститися так низько.
Софія тремтячим голосом розповіла, як сім років тому народила передчасно, як їй сказали, що дитина померла. Але тепер, коли вона побачила фото і почула ім’я — все стало на свої місця.
Директор вперше глянула на неї з розумінням:
— Я не віддам Андрійка іншій родині. Улагодьте все, прийдіть з чоловіком. Оформимо документи.
На зворотному шляху додому Софія відчувала, як кипить усередині. Хто насмілився на таке? Олег, її чоловік, був тоді зламаний. Страждав разом із нею. Залишалася лише одна підозрювана — його мати.
Софія забрала Матвія з садка, намагаючись триматися спокійно. Але повернувшись додому й побачивши Віру Миколаївну біля плити, не втрималася:
— А от хтось зник на сім років. І тепер усе розкриється.
А ввечері вона поклала фото перед чоловіком.
— Це Андрійко. Наш син.
Олег нахмурився:
— Це що, Матвій в окулярах?
— Ні. Це той, кого ти оплакував.
Реакція свекрухи не змусила себе чекати: вона поблідла, але, як завжди, гордовито пішла у свою кімнату. Софія ж, розриваючись від болю, розповіла чоловікові все.
Наступного дня вони були в дитбудинку. Коли Андрій увійшов у кабінет, все стало зрозумілим. Хлопчик не задав жодного запитання. Він просто зрозумів.
— Нарешті, ми знайшли тебе, сину, — сказав Олег.
— Я знав! Я чекав! — відповів Андрій.
Софія обіймала його, гладила по голові, стримуючи сльози, які вже неможливо було зупинити.
По дорозі додому вони заїхали до магазину. Андрій не розумів, що речі тепер можна вибирати. Що є мама, яка запитає, яку куртку він хоче. Що є тато, який підніме його на руки.
Удома його зустрів молодший брат… похмурий і ревнивий.Уже через тиждень вони разом пішли до школи, і Матвій гордо представив Андрія всім як свого старшого брата.
