— Богдане, ти не туди повернув. Треба було проїхати далі, — скрикнула Соломія.
— Я правильно повернув, — спокійно відповів Богдан, продовжуючи заглиблюватися в ліс по вузькій ґрунтовій дорозі.
— Тут одразу мала бути невеличка галявина. А її нема, — озираючись, промовила Соломія. — Давай повернемось і проїдемо трохи далі. Богдане, чуєш? Зупинись!
Хлопець їхав далі, не маючи наміру зупинятися. Соломія бачила, що він і сам уже зрозумів, що заблукав. Дорога ставала все вужчою, десь у колії пробивалася трава. До дачного селища мала вести наїжджена, широка дорога. Але вони все глибше залізали в ліс.
— Зупинись! — роздратовано повторила дівчина. — Ти мене чуєш?
— Куди я тут зупинюся? Навіть розвернутися не можна. Зараз знайду прогалину…
— Тому що треба було ще на початку дати задній хід. Ніколи мене не слухаєш. Упертий, як віслюк. — Соломія скрестила руки на грудях і втупилася перед себе. «Ніколи не визнає своєї помилки. Ну що в цьому такого?» — сердилася вона на друга.
Гілки дерев шкрябали по кузову машини, на капот сипалися пожовклі листки. Богдан нарешті зупинив авто. У салоні запанувала гнітюча тиша.
— А відразу не міг зупинитися? Через твою впертість заїхали бозна куди. Ще добре, що не в болото.
— Скільки можна казати — не підказують під руку, — буркнув хлопець.
Соломія наморщила брови. Богдан повернув ключ запалювання і почав обережно здавати назад. Дівчина, затамувавши подих, дивилася у бічне дзеркало, боячись, що авто в’їдеться в дерево. Так вони вибиралися довго й повільно. Пару разів ледь не застрягли. Нарешті виїхали на трасу.
— А відразу не міг назад дати? — пробурчала Соломія, але вже спокійніше. Сердитість одразу зникла, як тільки вони вибралися з лісу.
— А ти завжди маєш бути правою, так? Навіть не помічаєш, як постійно мене вчиш, командуєш. Думаєш, мені це подобається? — у голосі Богдана відчувалося роздратування.
— Ти про що, Богдане? Ось тому ти не зупинився? З протесту? І що, легше стало? Але тут ти промахнувся. Чого стоїмо? Їдемо чи ні? Так багато часу вже втратили через твою впертість. — Настрій був остаточно зіпсований. Голова хворіла від напруги.
Останнім часом вони все частіше сварилися, прискіпувалися один до одного. Що це — перші тертки чи охолодження почуттів? Рожеві окуляри впали, і вони побачили один одного без прикрас. Сварки починалися через дрібниці. Але ж, як кажуть, життя з них і складається.
— Ти знову наказуєш. Навіть не помічаєш, — докоряв Богдан.
— Я не наказую. Ну добре, значить, будемо стояти. Я вже й сама нікуди не хочу їхати. — Соломія зручніше влаштувалася на сидінні, відкинула голову на підголівник і заплющила очі, усім виглядом показуючи, що не збирається продовжувати суперечку.
А почалося все так чудово… Випадково познайомились на пляжі. Подруга відійшла переодягтися, сонце пекло, палючи білу шкіру Соломії. Поряд був лише один засмаглий, спортивний хлопець. Дівчина підійшла до нього, простягаючи тюбик із кремом.
— Не допоможете? Намажте спину, а то я згорю.
Хлопець усміхнувся широкою усмішкою і взяв крем.
Вона повернулася до нього спиною. Його тепла долоня пройшла по її шкірі, рясно наносячи крем. Соломію пробігли мурашки. Пізніше вона зізналася йому, що саме в цю мить закохалася.
Вона танула від його торкань, немов морозиво на сонці. Їй було ніяково, що тіло так зрадницько видавало її почуття.
— Дякую, далі я сама. — Забрала крем і пішла до свого покривала на піску.
Підійшла подруга, і вони пішли купатися. Хлопець пішов за ними. Познайомились. Подрузі він теж сподобався, але, помітивши взаємну симпатію, не заважала.
Потім вони гуляли. Богдан провів Соломію додому і поцілував. Відтоді вони не розлучалися. Інколи він був гарячим, але їй, спокійній домашній дівчині, саме цього й не вистачало.
Через місяць, витримавши скандал із батьками, Соломія переїхала до Богдана. Зазвичай слухняна, цього разу вона наполІ хоча в їхньому житті було ще багато сварок і примиреннь, вони завжди знаходили один одного в темряві, бо кохання, як Україна — терпить, мріє, але ніколи не здається.
