Таємниця, яку він не повинен дізнатися.

Автор Вербенко АнатолійЧас читання 4 хв.Перегляди 8

Він не повинен знати.

Оксана стояла біля підїзду старої пятиповерхівки й не могла набратися сміливості натиснути кнопку домофона. У кишені пальта лежала зімята папірця з адресою, яку вона дізналася через спільних знайомих. Дванадцять років Цілих дванадцять років минуло з того дня, коли вона залишила свого новонародженого сина.

Що ти робиш? прошепотіла вона сама до себе. Думаєш, тебе тут чекають з розпростертими обіймами?

Але ноги наче приросли до асфальту. Піти вона не могла, як і увійти. У голові крутилися спогади про той страшний день, коли вона, двадцятидворічна дурниця, піддалася емоціям і наробила дурниць, про які шкодувала все життя.

Її колишній чоловік Тарас був класичним прикладом того, як не варто вибирати супутника життя. Гарний, харизматичний, дотепний і абсолютно безвідповідальний. Після весілля виявилося, що у нього дві пристрасті: горілка та азартні ігри. Квартиру, яку їм подарували батьки Оксани на весілля, він умудрився програти за півроку.

Не хвилюйся, котику, говорив він, цілуючи її у маківку. Я все поверну, побачиш. Просто не пощастило трохи.

Коли Оксана дізналася про вагітність, Тарас зник на три тижні. Повернувся зімятий, неголений, з розбитою губою.

Повертав борги, буркнув у відповідь на її сльози. Слухай, може, ну його, цю дитину? Нам зараз не до цього.

Це був останній цвях у кришку їхнього шлюбу. Оксана подала на розлучення, будучи на сьомому місяці. Батьки підтримали, але за умови жодного спілкування з Тарасом.

Пологи були важкими. Хлопчик народився слабким, лікарі боролися за його життя перші дні. А потім, коли криза минула, у палату вдерся пяний Тарас.

Охорона вивела його, але він повернувся наступного дня тверезий, з квітами та іграшками.

Оксан, прости мене, говорив він, стоячи на колінах у лікарняному коридорі. Я виправлюся, клянуся. Тільки дай мені шанс.

Мати, яка завжди була проти цього шлюбу, влаштувала справжній скандал.

Або ти відмовляєшся від дитини та їдеш з нами в інше місто, або ми тебе знати не хочемо! кричала вона. Вибирай або ми, або ця виродок алкаша!

Оксані було двадцять два. Вона щойно пережила важкі пологи, розлучення, зраду. У неї не було ні роботи, ні житла, ні сил боротися. І вона зробила найстрашнішу помилку у своєму житті.

Згадавши, як мати Тараса, Ганна Степанівна, забирала малюка, Оксана відчула, як до горла підступив ком. Жінка дивилася на неї з таким презирством, що хотілося провалитися крізь землю.

Підпиши ось тут, сухо сказала вона, простягаючи папери. І можеш бути вільною.

Наступні роки Оксана намагалася забути. Переїхала з батьками до Львова, закінчила курси бухгалтерів, влаштувалася на роботу. Потім батьки загинули в автокатастрофі, залишивши їй невелику квартиру й купу боргів. Вона викручувалася, як могла.

Особисте життя не складалося. Двічі Оксана намагалася побудувати стосунки, але варто було заговорити про дітей, вона тікала. Як пояснити чоловікові, що в тебе є син, якого ти кинула?

А потім, півроку тому, їй поставили діагноз. Операція пройшла успішно, але лікар сказав чесно:

Дітей у вас більше не буде, Оксанно Іванівно. Мені дуже шкода.

І тоді вона зрозуміла треба спробувати. Хоча б побачити його, переконатися, що з ним усе гаразд.

Двері підїзду рипнули, звідти вийшов підліток у спортивній куртці. Оксана завмерла. Це був він ті самі карі очі, той самий упертий підборідок. Тільки не немовля, а дванадцятирічний хлопець.

Ви когось чекаєте? запитав він, тримаючи двері.

Я так тобто ні, промимрила Оксана.

Хлопець знизав плечима й пішов далі. А вона стояла й дивилася йому вслід, не маючи сили рухнути.

Гей, Андрійку! гукнув хтось із дитячого майданчика. Швидше, а то без тебе почнемо!

Андрійко. Його звали Андрій. Вона навіть імені не знала.

Оксана розвернулася й пішла геть, але через кілька кроків зупинилася. Ні, так не можна. Треба хоча б спробувати.

Вона повернулася й натиснула кнопку домофона. У динаміку пролунав знайомий голос:

Хто там?

Ганно Степанівно? Це це Оксана. Можна мені піднятися?

Довга пауза. Потім клацання замка.

Квартира майже не змінилася. Ті самі шпалери, той самий запах суміш валерянки та свіжої випічки. Ганна Степанівна постаріла, але трималася прямо.

Навіщо прийшла? запитала вона без прелюдій.

Я я хотіла дізнатися, як він. Як Андрій.

Звідки ти знаєш, як його звуть?

Щойно бачила внизу. Хлопці його покликали.

Ганна Степанівна усміхнулася

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!