Те що маємо не цінуємо, а втративши – плачемо
Іван з дитинства ріс амбіційним хлопчиком. Його батьки жили бідно, забезпечити безтурботне майбутнє сина не могли. Він був у родині четвертою дитиною. Тож малий Івась ще в дитинстві вирішив, що треба самотужки пробивати собі шлях у люди.
Доля була прихильною до нього. Навчання давалося молодому хлопцю легко, з народження він був башковитим. Тож без особливих старань зумів закінчити школу із золотою медаллю і вступити в педагогічний інститут. Як тільки отримав диплом і робота одразу ж поспіла. Івана направили в одну з найбільших шкіл району. За два роки він став заступником директора, а згодом і новим керівником школи.
Звичайно робота була не із легких. Вимагала багато зусиль і відповідальність велика. Весь колектив і діти під його контролем. Через постійні хвилювання в Івана почалися проблеми зі здоров’ям. Він відправився до місцевої лікарні на обстеження, там і зустрів свою долю. Віра була відмінним кардіологом і швидко вилікувала свого пацієнта. Молодий директор одразу закохався. Через два місяці зіграли весілля, а через рік у родинні відбулося поповнення – син Миколка.
Жили вони душа в душу. Жодної сварки, жодної суперечки. Вірочка була відмінною господинею. Кругом чистота і порядок. Іван своєю чергою в усьому допомагав дружині й виховував сина справжнім чоловіком.
Місцеві жителі захоплювалися цією надзвичайною парою і всім ставили в приклад. Та не обминула цю сім’ю лиха година. Завинив Іван дуже перед своєю коханою Вірою. Одного осіннього дня ледве плентався додому і не знав, як тепер дружині в очі дивитися.
Півроку тому до нього на роботу прийшла влаштовуватися нова вчителька математики Олена Василівна. Жінка вона була видна. Личко красиве, як з обкладинки журналу, тіло – просто мрія будь-якого чоловіка. Та і з чоловіками поводитися вона вміла. Олена була жінкою впевненою в собі й знала чого хоче від життя. Тому одразу поставила око на директора школи. Наявність у нього сім’ї, Олену ніяк не зупинила.
Іван Левкович і оговтатися не встиг, як опинився у ліжку своєї підлеглої. Дружина, звичайно, стала помічати, що він допізна затримується на роботі, але все знаходила чоловіку якесь виправдання. Кохала його дуже і не хотіла вірити, що чоловік здатен її зрадити.
Так вони й жили в цій брехні декілька місяців, поки Олена не поставила свого коханця перед фактом: або він іде із сім’ї й одружується з нею, або їх роману настає кінець.
Після розмови з родиною Іван в одну мить втратив все, що так довго будував: кохану дружину, єдиного сина, власний будинок і таку жадану роботу. Як тільки пішли чутки, що директор закрутив роман зі своєю робітницею, його тут же відправили на вислугу за власним бажанням, щоб зам’яти скандал. Оскільки до пенсії чоловік так і не доробив, то виплату отримував мізерну, але скаржитися не було причини, він сам був винуватцем усього, що відбувалося в його житті.
Олена жити на мізер свого чоловіка відмовилася, тому заявила, що їде підкорювати столицю. Так Іван Левкович, поважний чоловік, прилад для наслідування, зразковий сім’янин залишився ні з чим на старість років.
Івану стало соромно за свій вчинок і він все частіше почав згадувати своє попереднє життя. Чоловік сумував за своєю дружиною і тепер усвідомлював, яким же дурнем він був, коли проміняв кохану на ту вертихвістку.
Одного дня Іван зібрав всю свою волю в кулак і наважився поїхати до дружини. На його превеликий подив, Віра його не вигнала, а прийняла назад додому. Ця шляхетна і добра жінка пробачила йому зраду. Іван відчував себе недостойним бути поряд із нею.
Недовго тривало їх возз’єднання. Через місяць після повернення Івана, Віра померла. Неможливо передати словами той біль і смуток, що назавжди поселилися у серці розбитого чоловіка. Правду кажуть: «Те що маємо не цінуємо, а втративши – плачемо».
