30листопада, Київ
Пізно, у нас тут повний завал на будівельному майданчику, голос Вікторії звучав приглушено, на фоні гуділа електрична шліфувальна машина. Ти мене чуєш взагалі?
Чую, я перекинув телефон до іншого вуха. На вечерю вже не чекати?
Не чекай. Можливо, навіть не приїду, терміни горять.
Добре.
Короткі сигнали. Ось так завжди.
Поклав телефон на стільницю кухні і поглянув на каструлю з охолоджуючим борщем. Приготував на двох, бо це стало звичкою, хоча давно треба був відмовитися. Вікторія працювала мозаїчником, а її графік нагадував електрокардіограму: різкі сплески активності, потім безперервна рівна лінія. Перші півроку вона мчала з обєкту на обєкт, укладаючи дорогий керамограніт у чужих квартирах, заробляючи гроші, що я тихо заздрив. А потім півроку спокою, коли замовлень не було, і вона залишалась вдома.
Обидва режими були посвоєму нестерпними. Коли Вікторія працювала, вона зникала. Фізично, емоційно, ментально цілком. Відїжджала о сьомій ранку, поверталась після півночі, якщо взагалі поверталась. Іноді ночувала прямо на майданці, бо «ж бо навіщо возитися, вже о шостій знову починаю». Я вечеряв, дивився серіали сам, лягав у холодну порожню ліжко. Єдиною памяткою про те, що я взагалі одружений, була папірова свідоцтво про шлюб, захована десь у папці з документами.
Я спробував підрахувати, скільки спільних вечерь у нас було за останні три місяці. Зявилося чотири. Чотири!
Справжнє пекло починалось, коли робота завершувалась. Вікторія поверталась додому. Здавалось, треба радіти, дружина поруч, можна нарешті бути разом. Та ні. За півроку мандрівок по чужих квартирах вона наситилась таким кількістю дизайнерських рішень, що власна оселя почала її дратувати. Вона дивилась на плитку у ванній ту саму, яку сама уклала два роки тому і її око миготіло.
Це ж жах, бормотала вона, проводячи пальцем по швах. Як я могла таке допустити? Відхилення на півтора міліметра. Півтора міліметра, Євгене!
Я, який не помітить різниці між півторам міліметром і п’ятнадцять, ввічливо кивнув.
А далі починалось. Спочатку вона «просто подивиться, чи можна щось виправити». Потім «ну, одну плитку відшкріплю, заміню, і все». Потім «раз почала, треба всю стіну переделати, інакше нема сенсу». А я приходив додому з роботи і виявляв, що ванна вже не існує лише голі стіни, купа будівельного сміття і вона в респіраторі, щасливо мішуючи клей для плитки.
За три роки шлюбу ми пережили чотири ремонти ванни, три кухонь і один коридору.
Замовлення завершилось вчасно. Знову настала тиша в роботі. Але не для мене.
Принеси мені крихти для плитки, Вікторія подзвонила, коли я був на роботі. І затирку сірого кольору, назву надішлю.
Я на роботі.
Тоді зайди в обідню перерву. Мені треба до вечора завершити цей кут.
Добре.
«Принеси», «забери», «замов», «допоможи». Я перетворився на курєра, вантажника і підпомічника в одному. Вікторія залишалась вдома, виходячи лише в будівельний магазин за матеріалами інколи тричі на день, бо «я ж не знала, що цієї затирки не вистачить, звідки я могла знати».
Вона була постійно втомлена. Від ремонту, який сама ж сама ініціювала. Ввечері я знаходив її на кухні брудну, злиту, з пилом плитки в волоссі і вона дивилася на мене порожніми очима.
Будеш вечеряти?
Пізніше. Сил немає.
Сил у неї не було ні на розмови, ні на спільний фільм, ні на близькість. Я був потрібен лише для того, щоб принести валики, коли їй самому лінь одягатися і виходити з дому. Або принести мішок цементу з машини. Або тримати рівень, поки вона вирівнює ряд.
Ми ж подружжя, говорила Віка, коли я намагався протестувати. Подружжя допомагає одне одному.
Подружжя. Смішне слово для стосунків, де одна людина існує лише як обслуговуючий персонал для професійних амбіцій іншого.
У суботу ввечері Вікторія розбирала фартух над плитою. Попередній її не влаштував відтінком. А я сидів серед хаосу, намагаючись випити чай. Чайник стояв на табуреті в коридорі, бо стільниця була завалена плиткою. Цукор я знайшов у ванній. Ложки не знайшов взагалі.
Віко, обережно почав я, може, вже досить?
Чого досить? вона навіть не обернулася, приміряючи чергову плитку до стіни.
Усього цього. Ремонту. Ти постійно щось переделуєш у квартирі.
І що? Мені подобається. Це мій дім, я хочу, щоб він був ідеальним.
Він ніколи не буде ідеальним для тебе. Ти переділиш усе, поїдеш на пару обєктів, набриднеш новому і почнеш знову.
Вікторія опустила плитку і повільно розвернулась. У її очах зявилося щось небезпечне.
І що ти пропонуєш? Жити так, коли мене все дратує навколо?
Пропоную жити нормально! Як нормальні люди. Ходити в кіно. Вечеряти разом. Розмовляти про щось, крім швів і затирки. Ти памятаєш, коли ми останній раз кудись виходили удвох?
У мене робота.
У тебе зараз немає роботи! Ти сама собі її придумала!
Це не вигадана робота, Євгене. Це називається «покращення житлових умов». Дехто в цьому розбирається.
А дехто просто хоче жити. Не в будівельному пилу, не в режимі «принесипринеси». Жити з дружиною, яка памятає, що у неї є чоловік.
Вікторія схрестила руки, ніби захищаючись.
Ти просто не розумієш. Ти програміст, сидиш в затишному офісі, клацкаєш по клавішах. А я створюю щось руками. Щонебудь справжнє. Що можна потримати. І коли бачу, що можу зробити краще роблю краще.
За рахунок усього іншого!
Якщо тобі не підходить ніхто не тримає.
Вона сказала це майже беззтурнено, наче мова про незручний стілець, який можна викинути і замінити. Я замовк. У цих семи словах було все вся наша проблема, стислий до семи слів. Для Вікторії це була опція. Не необхідність, не чоловік, не коханий просто опція, яку можна відключити, коли заважає.
Знаєш, підняв я джинси, віддрижуючи їх від будівельної пилу, можливо, ти права.
У чому?
Що мене дійсно ніщо не тримає.
Ми дивились один на одного через завали плитки, мішки з клеєм і залишки того, що колись було кухнею. І обидва розуміли, що ця сварка не про ремонт. Вона про те, що наші ритми життя давно розійшлися і більше не перетинаються ніде, крім поштової адреси.
…Розлучення оформили за три місяці. На диво мирно. Ділити було нечого.
Я ходив новою квартирою маленькою, але чистою, без жодного мішка цементу в кутку і не міг повірити в тишу. Ніхто не свердлив. Ніхто не стукає. Ніхто не вимагає терміново привезти герметик, бо старий закінчився.
Я міг планувати. Вперше за три роки точно знав, що робитиму ввечері. Але чогось не вистачало. Здавалось, у грудях була дірка, яку не заповнити.
…Так пройшло майже два роки.
Чув новини? подзвонив Дімка, старий приятель, у пятничний вечір. Про твою колишню?
Я стискався. Ми розлучились, і з того часу я навмисно уникав будьякої інформації про Вікторію.
Які новини?
Віка вийшла заміж. Давно.
Швидко вона.
А за кого? Дімка з паузою. За плиточника, уявляєш?
Я хихкнув.
І як вони?
Кажуть, «запалюються» разом. Ходять по обєктах, двоє в одній бригаді. Ідеальний тандем.
Після цього я довго думав, що Вікторія знайшла когось, хто говорить з нею однією мовою. Когось, для кого відхилення в півтора міліметра теж трагедія. Когось, хто розуміє різницю між епоксидною і цементною затиркою не тому, що йому пояснили, а тому, що він сам знає. Те, що мене дратувало до зубного скреготу, стало фундаментом чужих стосунків. Смішно.
Три місяці потому я випадково зустрів їх у супермаркеті. Просто зайшов за продуктами після роботи, схопив візок і підїхав до молочного відділу.
Вікторія стояла біля холодильників з йогуртами. Поруч чоловік її віку, широкоплечий, з руками, якраз звиклими до фізичної праці. Вони вибирали щось, сперечались тихо і сміялися. Вона підштовхнула його плечем, він у відповідь ткнув її в бік, вона вигукнула і відскочила.
Вони виглядали як підліткизакохані, яким байдуже на оточуючих, бо весь світ звузився до однієї людини поруч.
Вікторія виглядала іншою. Не втомленою, не злитою, без порожнього погляду, який лишився після восьмигодинного долбання стін. Вона була живою. Такою, якою я її памятав у самих початках, коли ми лише знайомилися.
Я сховався, тихо поставив візок на підлогу і вийшов, нічого не купивши.
У машині я посміхнувся. Ми з Вікою просто не підходили один одному. Наш розпад був неминучим.
Я запустив мотор.
Якщо Віка знайшла свою людину, то і я зможу.
Густий туман, що оповивав моє життя після розлучення, нарешті розвіявся.
