У вересні до класу прийшла нова дівчинка — Олеся. Така тоненька й тендітна, що здавалося — сильніший порив вітру рознесе її, як пух. Завжди ходила у теплому светрі, з-під якого визирали гострі, як у пташки, плечі. Рідке світле волосся заплітали у тоненькі косички з великими рожевими бантами. Очі — великі, як у ляльки, на блідому трикутному обличчі дивилися сумно й здивовано.
Високому спортивному Тарасові вона здалася казковою принцесою, яку треба оберігати. І він з захопленням узявся за це. А дівчата зразу невзлюбили новеньку.
“Дивись, яка сухенька, а маніжиться, ніби хтось на неї подивиться, — шепотіли вони на перерві. — Де в ній душа тримається, а вже самого гарного хлопця собі причарувала”.
У школі Олеся не ходила до їдальні — від шкільної їжі їй одразу ставало зле. Кожного дня брала з собою велике яблуко. Відкушувала маленькі шматочки й так повільно жувала, що за велику перерву не встигала доїсти. Дівчата хихотіли, побачивши у смітнику великий недоїдений огризок. Тарас ковтав обід, не жуючи, і мчав до Олесі — охороняти її.
Він провожав її додому і ніс портфель. І жоден хлопець не насмілювався над ним сміятися. Дорого б обійшлася така насмішка — Тарас славився силою. Незабаром усі звикли, що вони завжди разом.
Тарас витримав важку сутичку з батьками і після школи не поїхав до обласного центру вчитися. Йому було байдуже, де, аби тільки не розлучатися з Олесею. Вступив у місцевий технікум. Батьки Олесі дуже любили Тараса й спокійно довіряли йому дочку. Вона вчилася добре, але іспити ледве здавала — їй ставало погано майже на кожному. Про подальшу освіту й мови не йшло.
Олеся була пізньою дитиною, і батьки тремтіли над нею: ану ж захворіє, перенервничає. Хоча, якщо чесно, вона не так часто й хворіла.
На сімейній раді вирішили: для дівчини головне — не освіта, а вдале заміжжя. І тут усе складалося ідеально. Тарас — прекрасний наречений. Мати Олесі працювала лікаркою і влаштувала доньку секретаркою до головлікаря поліклініки. Так Олеся й сиділа в приймальні: друкувала на машинці, відповідала на дзвінки.
А от батькам Тараса Олеся не подобалася. Не про таку наречену мріяли вони для сина. Умовляли його одуматися: “Ти ще не розумієш, на що себе прирекаєш. Вона тобі не підмога, навряд чи зможе народити…”
Але Тарас ні про що таке й не думав. Йому просто подобалося опікати тендітну дівчину. Сам собі здавався сильнішим поруч із нею. Подобалося, що вона не схожа на інших, і те, як дивилася на нього своїми великими сірими очима, теж подобалося. Але батьки так змучили його розмовами про шлюб, що він просто зробив Олесі пропозицію.
Її батьки були раді, що доньці дістався такий добрий наречений. Тепер можна й померти спокійно — дитина не пропаде. Правда, Олеся не вміла господарювати. Тому вирішили, що молодята поживуть у них, поки звикнуть до сімейного життя, а вони допомагатимуть. У них і квартира більша.
Батьків Тараса це теж влаштовувало. Хоч син ситим буде.
Жили молоді мирно й дружно. Сваритися їм було нізащо. Коли Олеся завагітніла, батьки спочатку не повірили. Живіт навіть перед пологами залишався маленьким. І пристрасті між ними не помічали. Ляжуть спати — і з кімнати ні стогону, ні шерехів.
Олесі не дозволяли піднімати навіть книжку, аби виносила дитину. Батьки навіть спати разом тепер не дозволяли. Купили ще один диван, на який і переТарас переїхав на новий диван, але кожну ніч прокрадався до Олесі, обережно пригортаючи її, ніби крихке птахеня.
