Це зараз я заміжня жінка, яка стоїть за сильною чоловічою спиною. А колись я була простим бідним дівчиськом, яке по самі вуха втріскалася в свого однокласника.
Ми з Миколою зустрічалися з шостого класу і вже в випускному класі я завагітніла.
Сказати про свою вагітність я боялася, тому зізналася вже коли живіт почав рости.
Мама Миколи була проти нашого одруження і взагалі сказала, що я їм не рідня і не знати ще хто батько.
А Микола і перечити мамі не став.
Я дуже тоді на них образилася. Все моє життя пішло наперекіс. Освіту я здобула набагато пізніше за своїх однокласників, і то закінчила лише училище.
Багато працювала і я, і мама з татом, щоб дати дитині все необхідне. А потім мої батьки загинули в аварії, добре що Віка на той час вже ходила до школи.
Я працювала бухгалтером і так зустріла свого чоловіка. Йому було байдуже на мій життєвий досвід і плітки людей. Він щиро полюбив мене і мою доньку.
А Микола одружився з якоюсь дівчиною, та життя у них таке собі. Як вона скаже, так він і танцює під її дудку.
Мама Миколи постаріла. Ще б пак, тридцять років таки минуло. І син з невісткою її до себе не прийняли й заходити не стали.
Тоді ця жінка, яка поламала мені життя і не дала підтримки дорослої людини дурному дівчиську – навідалася до мене.
Вона ще й сміє мені висувати претензії, що я мати її внучки тому й повинна за нею доглядати, бо роки в неї вже не ті.
Оце наглість і нахабність. Подумати тільки. Ще якби вона попросила вибачення за свої слова і вчинки, але ж – ні.
Ага, а я маю бути до неї добренька. Е, ні!
Вона мою дочку жодного разу з днем народження не привітала.
Тому хай мучиться у своїй старості і немічності сама.
