Тепер усе буде інакше. Обецяю…
Робочий день добігав кінця. До закриття магазину залишалося близько двадцяти хвилин. У такий час покупці рідко заходять. Це не продуктовий магазин, де можна швидко накупити всього. Техніку треба вибирати з розумом — вона коштує чималих грошей.
Соломія окинула поглядом просторий зал магазину побутової техніки. Порожньо. Навіть консультанти пішли до складу. Біля входу лише охоронець сидів і втупився у екран ноутбука. Їй здавалося, що він або грає у пасьянс, або читає новини.
Вона теж спрямувала до складу, щоб подзвонити чоловікові, попросити почистити картоплю — щоб вечеря готувалася швидше. Під час роботи в залі не можна користуватися телефоном — начальство може переглянути записи з камер і покарати.
Раптом у магазин увійшов чоловік і підійшов до стендів з планшетами. Консультантів усе ще не було. Охоронець вийшов із закутка, але стояв біля входу — відходити від посту йому не дозволялося. Соломія зітхнула і підійшла до чоловіка.
— Чим можу допомогти? — привітно запитала вона.
Чоловік різко обернувся.
— Мені потрібен планшет. Ось такий. — Він ткнув пальцем у один із екземплярів.
Соломія забула, як дихати. Наче побачила привида, хоча так воно і було. Перед нею стояв він — її втрачена любов. Помилитися було неможливо. Але як? Звідки?
Він не дочекався відповіді, розвернувся і тепер уважно подивився на неї.
— Соломія? Соломіє! Невже це ти? — скрикнув він від радості.
— Я. А ти що тут робиш? Магазин закриється через… — вона глянула на годинник, — п’ятнадцять хвилин.
— То я не встигну купити? — Він кинув оком на пустий зал. — Шкода.
— Ми працюємо до останнього покупця. Можу запропонувати ось цей варіант. Трохи дорожчий, але якість краща, — сказала Соломія, перемикаючись на професіонала.
— Гаразд. Довірюсь твоєму досвіду, — погодився Олег.
Вона взяла з полиці нову, не розпаковану коробку. — Ходімо, оформимо покупку.
Біля комп’ютера її пальці тремтіли, вона помилялася, натискала не ті клавіші. Відчуваючи, що він бачить її стан, хвилювалася ще більше.
— Пройдіть до каси, я покличу касира. — Соломія швидко пішла до складу, щоб сховатися від його погляду.
Молоді консультанти сиділи за столом і щось обговорювали.
— Хтось ідіть на касу. Я вже оформила покупку, — сказала вона.
Хлопець поспішив до залу. Соломія глянула на годинник і пішла до роздягальні. Час закінчився, вона мала право йти додому.
Чоловікові так і не подзвонила. Вона взагалі про нього забула. Її все ще трусило. Навіщо? Навіщо вони знову зустрілися? Вона сподівалася ніколи його більше не бачити. Швидко переодягнулася і вийшла через чорний хід, де приймають товар.
Мокрий асфальт блищав під ліхтарями. Дощик ще крапав, але вона пішла пішки. Всього три зупинки — треба трохи прийти до тями…
***
Вона закохалася в Олега з першого погляду. Знала, що він на останньому курсі, що його звуть Олег Ковальчук, що багато дівчат мріють про такого гарного хлопця. Але нічого не могла із собою вдіяти. Серце калатало, коли вона бачила його в університетських коридорах.
Одного разу в їдальні вона опинилася поруч із ним. Від хвилювання нічого не тямила, навіть не помічала, що кладе на піднос.
— У тебе є готівка? Агов, ти мене чуєш?
— Що? — Соломія нарешті зрозуміла, що він звертається до неї.
— Готівка є? Термінал сьогодні не працює. Заплати за мене — поверну.
Вона кивнула і поспішно дістала гаманець.
Коли вона відійшла від каси, він покликав її до свого столика. Вільних місць було мало, і Соломія на дерев’яних ногах підійшла, поставила піднос і сіла навпроти. Олег із задоволенням їв пюре з котлетою. Вона відвела погляд і втупилася у свій піднос, розуміючи, що не зможе проковтнути ані шматочка.
— Чому не їси? — насмішкувато спитав він. — Ти на першому курсі?
— Так, — відповіла Соломія і підняла на нього очі.
Вона була в прострації — не могла повірити, що сидить за одним столом із предметом своєї мрії.
— Дивна ти. Як тебе звуть?
— Соломія.
— Ім’я теж незвичайне. Соломія, — повторив він.
— Мене назвали на честь бабусі, — прошепотіла вона.
Він доїв обід, одним ковтком випив компот, а вона так і не доторкнулася до їжі.
— Не хвилюйся, гроші поверну. Приходь завтра у цей же час — пообідаємо разом, — усміхнувся він і пішов.
Соломія нарешті змогла видихнути. Невже правда? Він запросив її на обід?
Наступного дня вона ледве досиділа до кінця пари, постійно поглядаючи на годинник. У їдальні Олега не було. А чого вона очікувала? Щоб він її чекав? Вона розгубилася, але вирішила перекусити. Узяла салат, компот і булочку. Вже хВона взяла його руку в свою і зрозуміла, що справжнє щастя було поруч цілі роки — його не треба шукати у минулому, коли його можна відчувати в теплі сьогодні.
