З самого дитинства я опинилася в дитячому будинку. Нелегко жити у такому середовищі. Навіть в школі довелося терпіти приниження з боку однокласників. Бувало, що й на тілі з’являлися синці.
Після повноліття я опинилася на вулиці. Тож відразу пішла на шлях заробітку грошей. Працювати на заводі було важко і фізично, і морально. Але виходу більше не було. Лише так я можу винаймати собі невеличке житло і не спати на вокзалі.
На велику гарну квартиру розраховувати я не могла, тож в оренду взяла кімнату в гуртожитку. Сусіди не давали мені жити спокійно. Постійні сварки і гуляння заважали спати після зміни. Мене навіть часто обкрадали, хоча я й змінювала замок декілька разів.
З великою надією, я звернулася в поліцію. Там написала заяву і стала чекати результату. Додому не хотілося іти. Тож просто пішла вздовж темних вулиць і сіла на найпершу лавку парку. Сльози полилися по моїм щокам, ніби град.
Я відчула, що біля мене сідає ще хтось. Це була якась незнайома бабуся. Вона відразу ж помітила мої страждання і запитала, що сталося.
Щоб якось мене підтримати вона розповіла про своє життя, всі радісні і гіркі його моменти. Тож на обличчі в мене навіть з’явилася невеличка посмішка.
Далі баба стала зазивати мене у гості. Як виявилося, живе вона близько цього місця. Я, чесно кажучи, сильно змерзла, тому скоро погодилася.
З того часу я почала навідуватися до бабусі Галини. А інколи й залишалася на ночівлю, щоб ближче було іти на роботу. Тут мене завжди чекало дещо незвично приємне: турбота, ніжність, зацікавленість.
Перш ніж погодитися залишитися на ніч я довго думала і відмовлялась. Це максимально незручно і дивно. Вона чужа мені людина, яка ВЖЕ зробила надто багато для мене. Починаючи з першої хвилини нашого знайомства.
Баба Галя відразу зрозуміла, що так просто я не погоджуся через власну сором’язливість, тож придумала деякий план.
Вона сказала, що останнім часом погано себе почуває і коли знижується тиск, то в голові крутиться до втрати свідомості.
Таким чином я й стала залишатися у цієї чудової добрячки. А через декілька місяців у нас відбувалася серйозна розмова.
Виявилося, що у бабусі зовсім немає родичів. Вона давно самотня і нещасна через це. Навіть немає кому подати ліки і склянку води на старості літ. Тому все своє майно вона має намір залишити мені, як знак подяки за турботу і допомогу.
Сказати, що я була в шоці, це не сказати нічого.
Отак я отримала те, чого й не мріяла мати в такому віці. Життя наділило мене увагою і любов’ю, якого мені так бракувало з дитинства.
Тепер я вірю в долю і безмежно вдячна Богу, що така бабуся з’явилася у моєму до того нещасному житті.
