– Який ти мій солоденький! Ти, мій дорогенький! Господи, чому ж діти маленькі такі милі, а? Ганна Іванівна носилася з онуком, гордовито красуючись перед камерою.
Півроку Назарчика відзначали з неабияким розмахом. Аніматори, повітряні кульки, велетенський гарний торт. Бабуся з дідусем доклали чимало зусиль. Катерина не надто підтримувала цю ідею. Звісно, їй було приємно, що батьки так хочуть потішити її та сина, та все ж, як і в дитинстві, вона швидко втомилася від гучного святкування. Назар, схоже, удався в матір, бо вже за півгодини після початку розревівся, і Катерині довелося занести його до хати. Щільно закривши вікна, вона вмостилася із сином у кріслі, й за кілька хвилин Назар уже солодко спав.
– Намучився мій зайчик. Рано тобі ще такі гучні події.
Ганна піднялася до дитячої, прихопивши зі столика в коридорі свій подарунок.
– Спить?
– Втомився. Мамо, йому ще зарано такі розваги, я ж казала.
– Та нічого, нехай звикає. Донечко, ми можемо собі дозволити організувати справжнє свято для улюбленого онука! Скільки ми його чекали! Дивись, що я йому купила! Просто диво!
Шелест пакунку розбурхав дитину, й Назар трохи занепокоївся.
– Мамо, давай пізніше, гаразд? Катерина піднялась і неспішно заходила по кімнаті, заколисуючи сина.
– Ну ось! Я ж так старалася, обирала а тобі навіть не цікаво! з образою поставила Ганна коробку на столик.
– Що ти, мамусю, навпаки, дуже цікаво! Я впевнена, що подарунок чудовий! Катерина з примирливою усмішкою глянула на матір. Принеси будь ласка води, неймовірно хочеться пити.
– То залиш дитину і спускайся сама.
– Він прокинеться.
– Ну, й нічого страшного! Підемо гуляти далі!
– Мамо, якщо він зараз прокинеться голосно плакатиме, довго не заспокоїться. Не найкращий варіант, погодься.
– Катрусю, дитину треба виховувати з маленького віку. Що за поведінка! Виховані діти не вередують!
Катерина завмерла на секунду, а потім продовжила неспішний ритм кроків по кімнаті. Її рухи були плавними й майже танцювальними, ніби вона все життя відточувала цю мяку, гармонійну ходу. Виховані діти роблять лише те, що подобається дорослим. А виховані дівчата повинні бути бездоганними у всьому. Спинка пряма, підборіддя догори, перша позиція! Жодних заперечень!
– Я піду до гостей. А ти клади малого й приходь. Не годиться, щоб вечір минув без господині.
– Підміни мене, прошу тебе, мамо.
Ганна пішла, а Катерина знову вмостилася в кріслі, пригорнувши сина. Скільки ж усього їй довелося пройти, аби Назар зявився на світ!
Катерина зростала в дуже «правильній» родині. Дід був академіком, бабуся провідна хірургиня у знаній київській лікарні. Батько не порушив сімейної традиції й став лікарем. Катя так і не зрозуміла, як цей розумний, впевнений чоловік став таким поступливим під руками її матері. Ганна ж була далека від науки і, ледве закінчивши навчання в університеті, заховала диплом подалі й почала шукати чоловіка. Точніше це бабуся Катерини шукала їй нареченого. Марія Семенівна знала, що робить. Знайомство батьків відбулось на дні народження Ганни, далі все йшло як по маслу. Чарівна, комунікабельна Ганна швидко покорила Ігоря, й невдовзі вони зіграли розкішне весілля, після якого переїхали в кооперативну квартиру, куплену батьками. Катя з’явилася через два роки, й одразу перейшла під бабусине пильне крило. Марія Семенівна взяла на себе контроль над нянею й особисто добирала всі гуртки для внучки дві мови, балетна студія, приватний урок з музики.
– У дитині все має бути гармонійно!
Вихідні Катерина проводила в музеях і театрах під супроводом суворої бабусі. Батьків бачила зрідка: тато багато працював, а материна увага зводилася до поцілунків та поспішних прощань.
Бабусині зусилля дали результат: Катерину невдовзі зарахували до хореографічного училища, а потім і взяли на роботу до театру. Карєра йшла вгору, поки вона не зустріла свого майбутнього чоловіка. Петро родині категорично не сподобався, окрім тата.
– Господи! Який мезальянс! обурено стогнала Марія Семенівна, натискаючи на скроні худими пальцями. Доню, подумай! Для чого ця людина тобі? Що ти робитимеш із цим простачком? Він і розмовляти нормально не вміє!
– Бабусю, з тобою поруч складно не загубитися, Катерина сиділа в кріслі, підібгавши ноги дістаючи ще б прочуханку, якби не ситуація.
– Що ти хочеш цим сказати?! здивовано поглянула Марія Семенівна на внучку.
– Я про те, що людей, які відповідали б твоєму рівню одиниці. І ще хлопець мені не просто подобається. Я його люблю, бабусю. А ти ж не будеш заперечувати, що любов рушій мистецтва?
– Годі з тим мистецтвом! Як ти жити з ним збираєшся?
– Довго. І, сподіваюся, щасливо.
Своє Катерина тоді відстояла. Не без зусиль і нескінченних докорів та «повернись до тями». Дивлячись майбутньому чоловікові у вічі, вона впевнено сказала: «Так», і перекреслила всі інші думки. Для Петра Катерина стала майже чудом; він відчув у ній і міцний стержень, і велику вразливість. Йому хотілося її обійняти, захистити, вберегти від усього світу.
– Я ще мало що можу дати тобі зараз. Але любитиму до останку, це точно. Це єдине, що я гарантую.
Цих слів вистачило. Катерина зрозуміла зявився хтось, кому вона потрібна така, як є. І від неї нічого не вимагають. Жодних «маєш відповідати».
Їхній шлях вийшов непростим. У Петра не було ані знайомств, ані грошей. Батька не стало давно, виростила його мама. Олена Василівна все життя віддала школі: спершу вчителькою молодших класів, потім заступницею директора. Діти її обожнювали. Петро завжди нею захоплювався. Саме її підтримка дала змогу йому вступити до кращого львівського університету й успішно його закінчити. Незламна віра в сина була для Олени Василівни змістом життя. Вирішивши переїхати у меншу квартиру, різницю передала Петрові: мовляв це на старт власної справи. І вже через кілька років його фірма почала приносити прибуток, а згодом стала однією з провідних на Західній Україні. Навіть енергійна Марія Семенівна, хоч і через зуби, визнала здібності Петра, а після народження правнука й геть розтанула.
Катерина дуже хотіла дитину. Її не цікавили амбіції великої сцени, лиш жіноче щастя. Проте природа вирішила інакше. Багаторічні обстеження, дві операції і жодного результату. Катерина ночами плакала, не бажаючи засмучувати Петра, й думала, що він заслуговує на батьківство. Коли наважилась озвучити думки Петро лише засміявся у відповідь:
– Пробач, Катрусю, це просто нерви. Життя для мене це ти! Все, що хочу, аби ми були разом.
Полегшення й сльози одночасно ринули Катерині.
Змиритися з тим, що дитина їй недоступна, було нескладно, а от прийняти так, непросто. Мати додавала дров до вогню, нарікаючи, що всі подруги вже бабусі, а вона ще ні. Подруги кликали на дитячі свята, Катя довго вибирала подарунки. Та час минав, і серце втихало. Тепер вона менше дивилася на дітей у парках і, надумавшись, відкрила балетну студію.
– Мені треба щось робити, або зварюю!
Петра мотиви дружини дивували. Втрутилася Олена Василівна:
– Петре, ти розумієш, як їй важко? Вона тебе любить, а для жінки подарувати чоловікові сина чи доньку це вище щастя. Дай їй підтримку й дозволь займатися важливим для неї.
– Добре, мамо.
Він сам підшукав приміщення, і Катя плескала в долоні, побачивши світлий зал.
– Саме те, що потрібно!
Влаштування класу, набір дітей, заняття повністю поглинули її. Перші ознаки вагітності Катя спершу списала на перевтому.
– Катрусю, якщо не хочеш не відповідай. Ти, часом, не вагітна? Олена Василівна якось здивовано подивилась на невістку.
Катерина обурено глянула як же можна про таке питати? Але, хитаючись, мало не впала у своєму улюбленому київському кафе. Олена Василівна дала їй воду й коробочку:
– Навіщо гадати? Перевір, і все!
Через кілька хвилин дві жінки вже танцювали обнявшись, плачучи та сміючись.
Назарчик з’явився на світ здоровим і сильним, неабияк попсувавши нерви лікарям.
– Майстерня у танцях? запитала неонатолог.
– Так.
– А хлопчик справжня сила! Ви молодець! Звикла до праці і тут дала життя прекрасному малюку!
Катерина прокидалася щоранку у такому повному щасті, що навіть лякалася чи не занадто багато їй дісталося?
– Ти не одна, рідна, Петро дивився на маленьке личко, яке потопало у мереживі конверта. Нас уже двоє.
Виписка з пологового виявилася випробуванням: хоч Петро й був проти, Ганна все зробила по-своєму. Фотографи, натовп гостей, крики й вітання, повна хата застіль.
– Мамо, навіщо все це?
– Як це навіщо? Так годиться! Це ж свято!
Катерина зрозуміла, що сперечатися марно. Після виписки до них нагрянула вся рідня.
– Катрусю, тут тільки найближчі!
Поглядом знайшла Олену Василівну, яка стояла тихенько в коридорі, а коли йти стало зовсім несила, Олена взяла її під руку й повела нагору.
– Лягай, я все організую. Їсти хочеш?
Катя лише втомлено кивнула, дивлячись, як Петро переносить Назара у колиску. Але занепокоїлася:
– Треба вниз, до гостей.
– Кому треба? Без тебе впораються, суворо відрізала Олена. Інна полегшено видихнула й несподівано відчула, як сильно хоче спати.
– Спи, я за Назарчиком догляну!
– За Назарчиком Катя поступово поринула в сон, не помітивши навіть, як свекруха усміхнулась їй.
Ганна, піднявшись через кілька хвилин, була обурена дочка відпочиває замість приймати гостей.
– І як це зветься?
– Це молодій, годуючій мамі потрібно відпочивати. Інакше син залишиться без молока.
– Та нічого страшного! Я Катю двох діб не годувала і нічого, здорова виросла!
– Давайте краще подумаємо, як хочемо, щоб нас називали: бабусями чи просто Ганна та Олена?
Петро зачинив за ними двері й подумки подякував матері. З тещею в нього стосунки були, мяко кажучи, непрості. Вона приймала все, що міг дати зять, але думка його мало цікавила.
– Переробити її все одно не вийде, а скандал в родині навіщо?
Через півтори години Катерина прокинулася, не одразу зрозуміла, де вона. Почула, як ворушиться Назар, згадала про все. Погодувала, подякувала чоловікові за допомогу, й нарешті змогла сходити до ванни. Сидячи біля вікна з тарілкою супу, який приготувала Олена Василівна, уважно слухала поради щодо догляду за дитиною.
– Мені в пологовому щось показували, але це крапля в морі, страшно! Катя відклала ложку.
– Їж і не хвилюйся. Катрусю, діти міцніші, ніж здається. Ти мама, і найкраще знаєш, що потрібно твоїй дитині. Просто довірся собі.
Життя довело: свекруха мала рацію. Катерина швидко навчилася всьому, хоча зовсім без страхів не обходилось.
Перші півроку промайнули стрімко. Олена Василівна двічі-тричі на тиждень приходила допомогти з внуком, готувала, прибирала. Спершу це трохи засмучувало Катерину, але вона навчилася приймати допомогу.
– Катрусю, це швидкоплинний час. Не гай його за хатні клопоти, насолоджуйся кожною миттю з малим.
Ганна заходила рідше, але кожен візит то ціле дійство.
– Катю, поглянь, яку я коляску знайшла! Просто щось невимовне!
– Мамо, у нас і так гарна коляска!
– Нічого подібного! Збирайся з Назаром, буде премєра нового транспорту!
Довго Ганна відмовлялася називати внука Назаром.
– Де ж ви таке ім’я знайшли? Невже не можна було Миколою чи Андрієм назвати?
– Мамо, це красиве українське імя! До того ж воно й царське.
– З ним у школі сміятися з нього будуть!
– Значить, підемо до звичайної школи! Та й іменем має право обирати родина!
– Мені ім’я вибирала бабуся, я б інакше тебе назвала.
– Добре, що ім’я своєму сину вибрала я сама!
Ганна сердито гмикала, брала внука й ішла гуляти, пишаючись гарною коляскою. Їй лестило, що знайомі сприймають онука за сина. Але в містечку швидко розібрались, і прогулянки стали рідкістю, а візити обмежилися кавуванням.
– Я буду в нього святковою бабусею, щоразу нова яскрава іграшка зявлялася у Назарчика.
В родині розподіл обов’язків усталився, всі заспокоїлися.
Свято, яке Ганна влаштувала Назару на півроку, могло закінчитися скандалом.
Катерина усміхнулася синові та дістала коробочку Ганни. Чарівна срібна брязкальце викликало захват. Назар крутив іграшку, показуючи перші зубики.
– А що тобі бабуся Оля подарувала? Катя відкрила пакет, лишений свекрухою.
Білий костюмчик, вязаний руками Олени Василівни, був таким мяким, що Катерина пригорнула його до щоки:
– Та які ж гарні шкарпетки! Оце бабуся-рукодільниця!
Ганна, яка увійшла у цей момент, захоплено вигукнула:
– Господи! Яка краса! Це дизайнерська річ?
– Ні, Олена Василівна сама вязала.
Ганна покрутила кофточку:
– Не могла нічого кращого подарувати? Перша дата! Треба було купити щось! Скупість у такі моменти неймовірно!
– Мамо!
– А що мама? Хіба я не права?
Катерина не знала, куди подітися, дивлячись на свекруху, яка, почувши це, мовчки поставила склянку з узваром на комод та тихо вийшла. Катя ще заколисувала малого, а коли зійшла вниз Олени вже не було.
– Петре! Мені так ніяково! Соромно!
– Це ж не ти казала! Чого тобі соромитися?
– Я не встиганю відразу припинити такі розмови!
– Не хвилюйся, мама зрозуміла усе правильно.
Катерина намагалася налагодити стосунки кілька місяців поспіль. Олена Василівна тільки відмахувалася:
– Не бери до серця, я не ображаюся!
Та Катя все одно відчувала: щось крихке між ними вразилося й вона шукала можливість це «виправити».
Зле Катерині стало якраз тоді, коли в домі не було нікого, крім Назарчика, що спав нагорі. Від болю Катя набрала чоловіка телефон вимкнено. Батько був у лікарні, мати лише весело щебетала:
– Привіт! Як Назарчик? Як давно не бачилися з дня свята! Я ж казала, буде чудово!
– Мамо
– Не дякуй! Я ж бабуся! Ой, у мене другий дзвінок! і поклала слухавку.
Біль посилювався, Катерина вдалася до швидкої, потім до Олени Василівни.
– Катю?
– Будь ласка Назар
Олена Василівна як вихор кинулася на допомогу. Прямо в капцях, схопивши сумку, вибігла на дорогу й зупинила таксі.
– Мені терміново до доньки! Дуже швидко!
– Сідайте!
Скоро прибула швидка, а Олена допомагала, чим могла. Катерина опритомніла вже у машині.
– Вас забираємо до лікарні.
– Навіщо? Назар
– Я про все подбаю. Петро вже їде.
Операція пройшла вдало, але ще два тижні Катерина провела в палаті. Тато наполіг додому раніше не можна.
– Бережи себе, рідна! Назару потрібна здорова мама!
Вдома обійняла сина й зателефонувала матері.
– Мамо!
– Як ти, Катрусю?
– Так-сяк. Мені потрібна буде твоя допомога. Майже нічого не можна підіймати, допоможи з Назаром.
– Звичайно! Але знаєш у мене путівка, вилітаю післязавтра. Придбала за безповоротними тарифами давно мріяла! Може, якось сама впораєшся?
Катерина із болем вимкнула телефон. Значить, доведеться самій. Погодувавши сина, лягла відпочивати.
Прокинулася, зачувши кроки. Олена Василівна тримала Назара й радісно всміхалася:
– Готую твій улюблений суп. Є ще квас, свіжі сирники. Залишусь на кілька тижнів поруч, поки не оговтаєшся.
Катерина розплакалася.
– Та не плач, дівчинко. Тобі б позитивних емоцій! Ось, дивись, що ми покажемо.
Олена Василівна посадила Назара на підлогу, хлопчик міцно стояв, і Катя миттю забула про сльози.
– От і маєш щастя! засміялася Олена. А тепер гайда обідати сил тобі ще знадобиться, коли твій малий побіжить по хаті!
Лише через труднощі, розчарування й сумніви Катерина зрозуміла: родина це не подарунки чи красиві свята, а турбота, підтримка і щире бажання бути поруч. Іноді найцінніше це теплі шкарпетки, звязані руками людини, яка любить по-справжньому. Навіть якщо в житті не вистачає ідеалу чи врочистостей справжня любов зігріває серце й робить щасливим.
