Ми з Андрієм прожили разом цілих п’ятнадцять років. За цей час я повірила, що поруч зі мною потрібна людина, адже все у нас завжди ладилося. Та на той момент я не знала, як глибоко помиляюся.
Перед новорічними святами розпочався сезон корпоративів, святкувань. І от з одного такого заходу мій чоловік прийшов трішки п’яненький. Я особливо не стала сердитися на нього. Нічого страшного в цьому немає. Із всіма буває, особливо в період свят.
Та скоро такі приходи стали регулярними. Я почала зі сварок, тоді намагалася пояснити і довести, що це не доведе до добра. Та все марно. Терпіти не було сил. Тож єдиним виходом було просто вигнати Андрія геть. Нехай іде пиячить в іншому місці.
Звичайно, ось так розійтися з чоловіком – доволі дивно і боляче, та не менш болісно жити із залежною людиною. Від дня нашого розриву минуло кілька днів. Були вихідні, тож діти гралися вдома, а я прибирала, готувала їсти.
В якусь мить я помітила, що в кімнаті знаходиться лише старший син. А от молодшу не знайшла.
– Сашко, а де Іринка?
– Так а я звідки можу знати? Я собі сиджу граю на комп’ютері, за нею не спостерігаю.
– Та як так? Я ж просила тебе наглядати за сестрою, поки я зайнята домашніми справами.
Серце моє захололо. Не роздумуючи, вибігаю у двір, де вже почало вечоріти, оглядаю всі найближчі території, кричу ім’я дочки, ніби навіжена. Та ніякої реакції не було. Аж поки на лавочці я не помітила маленький силует. Це була вона.
– Ірусю, що ти робиш тут?
– Я просто вирішила сісти і почекати татуся.
– А навіщо тобі чекати його саме на цьому місці?
– Тому що я бачила, як ти забрала в нього ключі. По-іншому він не зможе потрапити в квартиру. Тільки, якщо я проведу.
– Ти моє сонце, не хвилюйся. Якщо татко прийде, то подзвонить у двері і ми відчинимо йому.
– А ти точно обіцяєш?
– Точно, Іринко, точно.
Коли ми повернулися додому, то я зрозуміла, що проблему вирішити не вдалося, просто вигнавши чоловіка з дому. Його залежність відзначилась не тільки на наших стосунках, але й на наших дітях.
І це була помилка розійтися отак і завдати болю ні в чому не винним дітям.
Неочікувано для мене, на наступний день у двері подзвонили і це був Андрій. Не знаю, де він був ці всі дні, та я рада, що за час відсутності йому вдалося усвідомити, що без лікування не вдасться обійтися.
Тож скоро ми почали боротися за наше щастя разом. І нам вдалося. Не скажу, що було легко, але разом справлятися з чимось набагато краще і ефективніше
