“Ти не мати, а лихо!” — сварки зі свекрухою довели Маріанну до межі
Маріанна стояла біля плити, перевертаючи вареники, коли на кухню увійшов її чоловік.
— Маріанно, сьогодні мати дзвонила, — почав Богдан. — Каже, ти до внука її не підпускаєш.
— Скаржилась? — здивувалась вона.
— Так. Каже, ти весь час відмовляєш. Уже місяць Тарасика не бачила, — додав він.
Маріанна нервово витерла руки об фартух.
— Богдане… Мені важко це казати, — вона завагалась. — Твоя мати… сказала мені одну річ, яку ти мусиш знати.
Вона розповіла все. Богдан зблід і опустився на стілець — він не чекав такого.
Почалося це місяць тому. Того дня Ганна Степанівна, його мати, як завжди, прийшла без попередження. З порогу оглянула передпокій:
— Знову безлад. Іграшки розкидані! У такій брудоті дитину виховувати не можна!
Маріанна натягнуто посміхнулась, але всередині у неї стиснуло. Тарас щойно заснув, а іграшки лежали там, де він грав. Але для свекрухи це був привід вилити своє обурення.
— Богдане! — підвищила голос Ганна. — Ти мужчина чи хто? Ти маєш вказувати дружині, як вести господарство!
— Мамо, усе гаразд, — буркнув він, не відриваючи очей від телефона.
— У тебе гаразд? Дім як після урагану, а ти ніби на відпочинку!
— Тарас просто енергійний, — спокійно вставила Маріанна, але голос видавав напругу.
— Енергійний! Тобі б за ним дивитись, а не дозволяти йому по хаті бігати!
І знову мова пішла про те, що Богдан у дитинстві був майже під крилом. Ідеальна дитина, вихована під лупой. Маріанна мовчки кýвала, але з кожним словом у ній рос протест.
— Ганно Степанівно, — нарешті сказала вона. — Я рощу сина за своїми переконаннями. Йому два роки. Він пізнає світ.
— Пізнає? А потім синці, подряпини, а ти тільки «пізнає» й твердиш!
— Це діти. Вони вчаться через рух, помилки, досвід.
— Ні! Це твоя безалаберність. А якщо він собі щось серйозне зробить?
— Мамо… — втрутився Богдан, але свекруха лише розпалилась ще більше.
— Якщо ти не навчишся бути справжньою матір’ю, я подумаю, куди звернутися!
Наступного дня вона знову прийшла — різко постукала, як завжди.
— Чому так довго відчиняєш? Я вже подумала, тебе вдома нема! — спалахнула вона.
— Я була зайнята, — спокійно відповіла Маріанна.
— Знову іграшки! Ти взагалі прибираєш?
— Звісно. Але Тарас грає. Це нормально.
— Нормально? А в дитинстві Богдан… — почала свекруха.
— Так, знаю. Він був ідеальний. Ані порошинки, ані дряпинки. Тільки от яєшню досі не вміє підсмажити!
— Що ти хочеш цим сказати?
— Те, що ви виростили чоловіка, який не знає, як жити сам.
— Він працює, гроші в хату носить! А ти сидиш вдома!
— Я з дитиною. І хочу, щоб він був самостійним. А не як його батько — дорослий, але безпорадний.
У цю мить у кімнаті роздався дзвін розбитого скла та дитячий плач. Маріанна кинулась у вітальню — на підлозі стояв Тарас, його рука була порізана.
— Господи… — Маріанна підхопила його на руки. — Усе добре, малюку, усе добре!
— Ось бачиш! — зло вимовила Ганна. — Я попереджала! Ти не мати, а лихо! Я звернусь до опіки!
Маріанна завмерла. Це було вже не просто образа — це була загроза.
— Добре. Приходьте з інспектором. А зараз — вам час іти, — тихо сказала вона.
З того дня Маріанна змінилась. Вона не закривала двері навмисно — просто більше не відчиняла їх свекрусі без причини. І завжди знаходився привід відкласти візит: карантин, лікар, ремонт, дитина захворіла…
Одного разу Ганна приїхала без дзвінка. Маріанна глянула у щілину:
— Ой, ви не бачили мого повідомлення? Пробачте! Лікар каже, у Тараса слабкий імунітет, нікого не запрошувати.
— Я не чужа!
— Так, але… розумієте — рекомендація лікаря. Почекайте біля місяця — і знову побачимось!
Свекруха пішла зла, не сказавши ні слова.
Ввечері Богдан підійшов до дружини.
— Мама каже, ти її до Тараса не пускаєш. Чому?
— Бо я боюсь. Вона погрожувала опікою.
— Ти перебільшуєш.
— Ти впевнений, що вона не нажалується, якщо знову розізлиться?
Він замовк. Маріанна взяла його за руку.
— Це наш син. Його безпека — найголовніше.
— Ти думаєш, вона може нашкодити?
— Вона не бачить меж. Її турбота стає небезпечною.
— Добре, — зда”Але одного вечора дзвінок у двері знову порушив тишу — і Маріанна зрозуміла, що Ганна Степанівна не збирається так просто відступати.”
