**Щоденниковий запис**
Сьогодні був важкий день. Я, Олена, розмішувала молоко у дитячій каші, коли Іванко намагався з кубиків збудувати «найвищу у світі вежу». За столом, покихиваючи, сиділа свекруха Світлана Павлівна, сіроока, з гострим язиком, у халаті з вишитими півнями.
Дивись-но, брівки в нього знову ніби вищипані, буркнула вона, розглядаючи онука. Ані нашої риси! Хоч би вушко татове було.
Мамо, та подивись на мене я ж теж не копія Дениса, усміхнулась я, відставляючи миску. Гени штука підступна.
Підступна чи ні, а дивна, махнула рукою свекруха і пішла на кухню за чайником.
Я глибоко вдихнула: «Терпи. До суботи лишилося чотири дні». У суботу у Світлани Павлівни ювілей, шістдесят. Я запланувала свято-примирення: ресторан «Калиновий гай», оркестр ретро-джазу, торт із фонтанами, а головне путівка у карпатський санаторій «Сосновий бриз» на три тижні. «Відпочине і перестане шукати схожість», мріяла я.
Ввечері я перевіряла витрати, коли Денис заглянув у кабінет:
Я замовив мамі альбом із старими фото, до суботи надрукують.
Чудово! Тільки мовчи, нехай зрадіє.
Слухай, не беріть до серця її слова, попросив він. Вона добра, просто язик як бритва.
Я знаю. Але якщо вона ще раз про «не схожий» я вибухну.
Денис поцілував мене у маківку і пішів перевіряти уроки сина.
У четвер зранку прийшов курєр. Дівчина у жовтій куртці вручила мені коробку без позначок.
Вам. Підпишіть тут.
Я поклала посилку у вітальні до інших подарунків: шовковій хустці, меду з ліщини, конверту з путівкою. Запаковуватиму у пятницю сюрприз має бути ідеальним.
У суботу опівдні сонце гріло по-березневому. У холі «Калинового гаю» пахло пиріжками та карамеллю. Світлана Павлівна увійшла, жартівливо тримаючи сина під руку:
Оце розмах! Не дарма, значить, працювала сорок років.
Лише для вас, усміхнулась я і підморгнула офіціанту, нехай несе шампанське.
Гості розсілися, заграли саксофон. Ліхтарики на стінах мерехтіли теплим світлом, розвіюючи останні тіні сумнівів на обличчі свекрухи. Я ловила кожен її погляд: «Схоже, задоволена».
Опівночі винесли багаторівневий торт, іскри фонтану сичали, як ракета, зал аплодував. Я, з тремтячими пальцями, оголосила:
Тепер головний подарунок! і вручила Світлані Павлівні конверт із путівкою. Три тижні тиші, масажів та соляних печер!
Свекруха ахнула:
Та ви що, зовсім! Я ж не хвора!
Відпочивають не лише хворі, обурився Денис, обіймаючи матір.
Іванко, який стояв біля квітів, раптом дістав маленький сріблястий конверт із написом «GENETIX | особисто».
Мамо, це теж подарунок? подав він мені.
Не наш, прошепотіла я, прочитавши логотип. Поклади назад.
Але Світлана Павлівна швидко підхопила конверт:
О! Це якраз мій. Дякую, малюк. Вона розпечатала й витягла два аркуші. Щоки її спалахнули.
Мамо, що там? Денис спробував заглянути.
Нічого хрипко вимовила вона й зімяла папірці.
Я похолола: «Невже ця історія з ДНК?»
Ззаду лускнуло офіціант упустив піднос. Гості зашуміли, хтось увімкнув «З днем народження!» музика заглушила незручність, але не для мене: погляд свекрухи пек мене крізь столи.
Вночі, коли син заснув, ми з Денисом зустрілися у вітальні. Він тримав зімятий конверт.
Мама пішла у сльозах. Ти знаєш, що це? Він подав мені лист. Нагорі жирним: «Звязок бабуся/онук 0 % ймовірності спорідненості».
Це не я! прошепотіла я. Вона сама замовила. Я хотіла свято, а вона цю гидоту!
Почекай, але цифри Денис провів долонею по обличчю. Як таке можливо?
Напевно, тест фальшивий. Або вона спеціально підлаштувала.
Мама? Навіщо?
Щоб довести свою «не схожий». Довести мене до сліз.
Денис зітхнув:
Вранці поїду до неї, розберуся.
Свекруха зустріла сина у халаті зі стопкою папок.
Сідай. Показую суть. Вона виклала на стіл браслет із пологового: «Савельєв Д.» та номер палати. Цю бірку я зберігала як память. А перед ювілеєм шукала у альбомі і знайшла другу! Бачиш? Вона дістала ще один браслет із чужим номером. Зрозуміла, що нічого не розумію, і замовила ДНК, щоб почати з малого.
Мамо, скажи прямо: ти думаєш, Іванко не мій син?
Виходить, так. Чи точніше, думала. А тест показав, що й ти не мій. Усмішка на її губах задрСьогодні ми всі разом і ці два альбоми на полиці, і сміх Алексеєвих дітей у вітальні, і теплий дотик Світлани Павлівни до моєї руки нагадують, що родина це не тільки кров, а й ті, кого ми вибираємо любити.
