Тепер мій тесть приходить до нас щодня. Я не проти гостей, але він з’їдає все, що є вдома. Пробував поговорити з дружиною — марно.
Півроку тому ми з моєю жінкою Галиною прийняли важке, але неминуче рішення — переїхати до іншого міста. До того жили на околиці Чернігова, працювали разом на фабриці, і все було більш-менш нормально. Не багатіли, але й не голодували. Розуміли одне одного без слів. Не було сварок, ніяких претензій. Але все змінилося раптово, коли на фабриці пішли скорочення. Спочатку звільнили Галину, потім — і мене.
Збережень майже не було — двоє дітей, кредити, а все, що заробляли, йшло на їжу та комунальні. Здавалося, світ валиться. І в той момент руку допомоги простягнув її батько — мій тесть. Він жив у іншому місті, у Дрогобичі, і здавав свою однушку на околиці. Квартира була не в найкращому стані, потребувала ремонту, але був дах над головою.
Ми переїхали туди — я був йому щиро вдячний. Тоді цей жест здавався порятунком. Перший місяць був адом: грошей майже не було, з останніх сил годував дітей, сплачував рахунки. Шукав роботу — марно. Руки опускалися, але тримався. Галина доглядала за домом і дітьми, а я намагався знайти хоч щось, щоб не збожеволіти.
Коли я отримав перший аванс на новій роботі, мало не розплакався. Знову почав дихати. Працював до ночі. Повертався додому пізно, але з відчуттям, що видираємось. Частину грошей став віддавати тестю — за комуналку і просто на знак вдячності. Думав, все налагоджується. Але виявилось — це тільки початок.
Тесть став приїжджати. Часто. Спочатку просто «заскочити на хвилинку», потім «пообідати з онуками», а далі — щодня. І, на жаль, не щоб допомогти. Не постирати, не полагодити щось, не посидіти з дітьми. Він сідав на кухні, вмикав телевізор і їв. Усе. Що. Було.
Галина готувала — і сніданок, і обід, і вечерю. А я, повертаючись додому, знаходив лише порожній казан. Почав помічати, що з холодильника зникають продукти. Мовчав. Терпів. Але в якийсь момент вона сама почала скаржитися: втомилася. Каже, готує з ранку до вечора, а їжа — як у безодню. А я дивлюсь на неї й думаю: ну, дітей у нас двоє… навіщо нам третій, дорослий?
Наважився. Поговорив із тестем. Без крику, спокійно. Пояснив, що все розуміємо, що вдячні за житло, що він — частина сім’ї, але… у нас теж нелегко. Він кивнув, сказав, що все зрозумів. І ніби на час відстав. Став приносити із собою пампушки, одного разу навіть курку приніс. Але через пару тижнів це його «старання» зійшло нанівець. Він знову повернувся до звичного режиму — яблуко онукам, а сам — до нашої вечері.
Знову поговорив із Галиною. Але вона лише знизала плечима: «Тато ж нам допоміг… це його квартира… він просто любить дітей». Все. Аргументи скінчилися. А в мене — нерви. Я працюю зранку до ночі, економлю на собі, ходжу в пошарпаних черевиках і доношую стару куртку. А серед усього цього — людина, яка приходить і спустошує холодильник, наче живе тут.
У мене немає підтримки. Мої батьки далеко, у друзів своїх проблем по горло. Тесть нічого не помічає, дружина — ніби не хоче помічати. І я не знаю, що робити. Так, він допоміг. Але скільки ще це триватиме? Я втомився. Я більше не відчуваю, що в мене є дім.
А поки ми тут. Фабрика, на якій ми колись працювали, остаточно збанкрутувала. Колеги розлетілися, ніхто не повертається. Ми стоїмо на межі. І я відчуваю, як з кожним днем цей дім, де все почалося з надії, стає все більше схожим на клітку.
