Ще коли я була маленькою дитиною, мої батьки розлучилися. І тільки нещодавно я усвідомила, що це трапилося скоріше через те, що бабуся (мама мами) погано ставилась до зятя і намагалась всіляко заважати їм будувати сімейне щастя. І їй це вдавалося, адже пара жила в домі бабулі.
І після того, як тато пішов, моя матір жодного разу не відгукнулась про нього добрим словом.
А згодом взагалі в моєму житті з’явився «новий тато», тобто вітчим. Мамі гарно жилося з новим чоловіком. Вони були щасливі, та при кожній нагоді вона нагадувала, як мені пощастило не жити з рідним батьком, який точно не зробив би мені стільки добра. І взагалі жили б ми бідно й нещасно. Та я мовчала.
Що ж говорити? Рідний тато також піклувався про мене, часто надсилав гроші, телефонував, аби поцікавитися моїм життям. Коли мені щось потрібно було, він завжди ні в чому не відмовляв.
А вітчим у цей час ображався, що я не називаю його татом. Так, він ставився до мене добре, але у мене є рідний тато і він присутній в моєму житті. То як я можу двох чоловіків одночасно називати батьком?
Коли я вийшла заміж і народила сина, не стало мого вітчима. Перед хрестинами матір запропонувала назвати дитину в честь його, адже він завжди мені у всьому допомагав. А якщо я її послухаю, то мені дістанеться квартира вітчима. Та я не спішу приймати ці умови. Все ж таки я маю рідного батька, а вітчим хоч і був турботливим до мене, та все ж він просто вибір мами.
