Я щасливий, що я маю прекрасну дружину та здорового сина. Родина у нас дружня та міцна. З Мариною ми от уже десять років як разом. Довго не могли народити дитину, але надія та терпіння дали своє. Два роки тому дружина народила первістка. Назвали хлопчика Богданом та не могли натішитися своїм нащадком.
Відколи дружина пішла в декрет наше фінансове положення суттєво погіршилося. Грошей катастрофічно не вистачає, ми ледве зводимо кінці з кінцями. Робота у мене звичайна, заробітна платна мінімальна. Мені дуже прикро, що я не можу забезпечити своїх рідних усім необхідним й доводиться економити.
Через рік такого життя ми з Мариною вирішили відати Богдана в дитячий садок, щоб дружина змогла повернутися на роботу. Як-не-як, а грошей стане більше. Так і зробили, але легше не стало. Якось не врахували ми той факт, що садочок – це дороге задоволення. Тож тепер мали нову проблему – де брати гроші на садочок. Я б міг влаштуватися на ще одну роботу, але дружина була категорично проти.
«Нехай ми не багаті й живемо від зарплати до зарплати, але ввечері я хочу бачити тебе вдома. Ми також люди та маємо право на відпочинок та час один для одного. Життя надто швидкоплинне, щоб весь час витрачати на роботу. Воно того не варте»
В черговий раз я переконався, що зробив правильний вибір та маю найкращу дружину у світі. Мені захотілося просто розцілувати її. Так, моя Маринка заслуговує на краще життя і я маю їй це життя забезпечити. Окрилений, я почав шукати нову роботу з кращою зарплатнею.
Тільки-но ми більш-менш розподілили сімейний бюджет, як Богданчик, попрохав записати його на карате. Ну як тут можна відмовити дитині, якщо це його власне бажання. Дитина має право розвиватися та займатися тим, що їй дійсно подобається.
На Різдво ми поїхали в гості до моїх батьків. Мама завжди накривала святковий стіл та запрошувала нас до себе. Різдво – це сімейне свято, треба проводити час з рідними. Богданчик був радий побачити бабусю й дідуся, адже ми так рідко вибиралися один до одного. Постійно робота якісь клопоти. Мама одразу помітила, що ми з Мариною самі не свої та постійно про щось думаємо.
Я не хотів розповідати батькам про свої фінансові проблеми. Якось не годиться дорослому чоловіку просити допомоги у стареньких батьків. Та моя мама не відчепиться поки все не випитає. Довелося розповісти правду. Дідусь та бабуся сказали, що будуть платити за заняття карате. Відмов ніяких вони не хочуть чути, адже робитимуть це для свого єдиного онука. Як не було нам незручно брати у них гроші, але це стало суттєвою допомогою.
Тепер стало набагато легше. Ми не тільки стали жити в достатку, а й примудрялися трошки відкладати гроші на майбутнє. Мої пошуки нової роботи теж закінчилися успіхом. Мене запросили на співбесіду у престижну фінансову фірму. Всупереч хвилюванню, я впорався із бесідою й мене прийняли на роботу. Зарплата стала набагато вищою. Нашій радості не було меж. Здавалося, нарешті життя стало налагоджуватись. Від допомоги моїх батьків ми вирішили не відмовлятися.
Так ми прожили рік. Ось одного разу батьки прийшли до нас в гості на Маринин день народження. Вечір проходив прекрасно. Усі розмовляли, веселилися, смакували стравами. Дідусь та бабуся цікавилися успіхами Богданчика на карате. Ми розповідали, як тренер хвалить нашого сина та каже, що в нього є справжні задатки. Тоді батьки стали цікавилися, як у нас справи із фінансами, чи не потрібна допомога. Ми ввічливо відмовилися та заспокоїли їх, що у нас все добре. (Ми ж з Мариною домовилася не зізнаватися про мою нову роботу). Наші плани зруйнував Богданчик. Він сам розповів, що у татка тепер нова робота й ми маємо багато грошей.
Тільки-но батьки почули це, аж позеленіли від злості. Обізвали нас безсоромними брехунами, наспіх зібралися й пішли. Звісно, що оплачувати заняття Богдана вони перестали.
Ось уже тиждень як вони не беруть слухавку та не пускають нас до себе у квартиру. Я розумію, що ми вчинили дуже негарно. Тепер потрібно придумати, як вимолити їхнє прощення.
