Їхав я на невеликій швидкості автомобілем додому, у своє село. Знаходиться воно недалечко від міста.
Втомився жахливо. Більше десяти годин на роботі. Працюю я лікарем-терапевтом. Це не просто лікувати людей, а вислуховувати сотні їхніх скарг не лише на здоров’я. Часто від пацієнтів, особливо самотніх літніх людей встигаєш почути ще й історії їхнього життя. Тому виснажуєшся ще й емоційно.
Коли доїжджав до села, то на узбіччі помітив дівчину з великою валізою. Вона намагалася зупинити машину. Зупиняти я нікому не хотів. Але і залишити посеред ночі дівчину одну було б якось не по-чоловічому. Тому мені довелося стати на узбіччі.
Дівчина відчинила дверцята і жалібно запитала:
– А Ви не довезете мене до сусіднього села?
До сусіднього села їхати майже годину. Але що мені залишалося робити? Вона дивилася на мене своїми сумними очима.
– Та сідайте вже, куди ж Вас я подіну?
– Дякую! Бо я тут іду давно. Сумка велика. Ще брести далеко. Я взагалі боялася когось зупиняти. Ніч надворі, то страшно. – сказала дівчина, сідаючи в машину.
– А що Ви робите посеред поля одна, вночі?
– Розумієте, я працювала у місті. Офіціанткою, в кафе. Та господар закладу вигнав мене з роботи. Він домагався мене, а я відмовила йому. Через те зарплату я не отримала. Грошей не було за квартиру розрахуватися. Я винаймала в однієї жіночки одну кімнату. Вона дала термін до сьогоднішнього дня. А я не знайшла роботу за тиждень. Тому мені довелося зібрати валізу та покинути квартиру.
Вона говорила щиро, наївно. Я розумів, що не обманює. Вірити їй можна. На тридцять четвертому році життя я вже трохи навчився розпізнавати людей.
– Неприємна історія! – зізнався я. – А тепер до батьків, напевно, повертаєшся?
– Та якби ж до батьків. Я сирота. У мене лише старший брат є. То я до нього їду. Поживу поки у нього. Брат у мене добрий. А от невістка Люба терпіти мене не може. Якщо чесно, вона взагалі злиться, коли до них хтось приїжджає. Я два роки тому у них гостювала, то й за стіл не сідала, щоб їх не об’їдать. Тому я стараюсь не відвідувати їх. Та зараз у мене просто вибору немає. Я ж заочно на вчителя навчаюсь, а скоро сесія. Треба десь жити і готуватися.
– Що чоловікова жінка така жадібна? – спитав я.
– Просто тільки сяду до столу, то вона на мене вовком дивиться. Мені кусок в горло не йшов. То я потім їсти у них відмовилася.
– І зараз знову їдете туди? Більше варіантів немає?
– На жаль, немає. – сумно посміхнулася дівчина.
Я уважно розглядав дівчину. Вона була вродлива. До того ж, я зрозумів, що розповідала все від душі, без брехні. Вона, напевно, буде гарною господинею і мамою.
Тоді я прийняв неочікуване рішення. Різко загальмував і зупинив машину. Моя пасажирка подивилася на мене переляканими очима і прошепотіла:
– Не треба. Я проїзд оплачу. На дорогу у мене гроші є…
– Тільки не бійся… В мене в думках немає тебе ображати… Просто вислухай мене уважно і обдумай мою пропозицію, будь ласка. Тільки не спіши з відповіддю. Подумай добре. Гаразд?
Дівчина кивнула головою.
– Ми ж не познайомилися навіть. Я – Владислав.
– Оксана…
– Гарне ім’я… Одним словом, Оксано, пропоную тобі поїхати до мене. Я живу один. Мама померла два роки тому, батько ще раніше. У мене в будинку є одна вільна кімната. Можеш пожити у ній. А натомість будеш мені допомагати з прибиранням. Їсти колись навариш, бо я на роботі майже щодня. Не переживай, ображати тебе не буду. Я не з тих… Живи собі, навчайся спокійно. А я у місто на сесію теж тебе відвозитиму. Нам по дорозі. Мені на роботу, тобі в університет.
Дивлюся, а Оксана плаче. Я здивувався:
– Ти мене, мабуть, неправильно зрозуміла… Добре, давай краще я відвезу тебе до брата!
– Ні, не треба. Я згідна з Вашою пропозицією. Думаю, так краще буде, ніж з Любою жити. А плачу я від того, що не очікувала. Дякую Богу, що мені така добра людина, як Ви трапилася.
– Тільки давай на «ти». Врешті-решт, в одному будинку жити будемо.
– Давай. – посміхнулася вона.
– Ну що? Додому?
Вона лише посміхнулася.
Вдома я показав її кімнату:
– Вона ще за життя матері так залишилася. Я нічого тут не змінював. Якщо бажаєш, то можеш щось змінити.
– Та що ти? Дуже гарна кімната. Нічого змінювати тут не буду.
– Добре. Моя мама теж була вчителькою у нашому селі. – зітхнув я. – Піду, напевно чайник поставлю і вечеряти щось придумаю.
– Владиславе, давай я щось приготую. Я вмію. – посміхнулася Оксана.
– Це було б супер! Та розумієш, я ж холостяк. У холодильнику лише яйця і ковбаса. Завтра поїдемо у супермаркет до міста та купимо продукти, щоб було з чого готувати.
– Добре. А зараз я можу смачну яєчню з ковбасою зробити. – наполягала Оксана.
– Я тільки за.
Оксана приготувала вечерю. Я заварив чай. Ми сиділи на кухні за столом і ласували смачною вечерею. Я розповідав Оксані про свою роботу, вона мені про своє навчання в університеті.
Я радів, що не помилився в дівчині. Виявилося, що вона дійсно добра і чуйна. Поживе кілька місяців, роздивлюся її уважніше. Коли буду впевнений у ній повністю, запропоную їй одружитися. Можливо, вона не випадково зустрілася мені? Може, це доля її мені послала?
