Мамо, тату, з золотим весіллям вас! радісно скрикнула дочка, заходячи в двір із чоловіком та дітьми. Бажаємо вам стільки ж ще прожити у любові та щасті.
Дякуємо, доню, ну це ти вже загнула, стільки ще Та обіцяємо жити далі, весело відгукнувся Степан.
Так, минуло пятдесят років спільного життя Оксани й Степана. Пятдесят років багато, а коли озирнешся, здається, пролетіло, наче мить. Таке свято не кожному дано. Життя буває важке, трапляються чорні дні й прикрощі.
Чи справді щасливі Оксана зі Степаном? Можливо, утомлена усмішка ювілярки приховує давні образи, а за посмішкою чоловіка провина. Хто зна.
Оксані було лише чотирнадцять, коли сільський Стьопка, якому вже виповнилося сімнадцять, сказав їй, коли вона йшла зі школи:
Оксанко, яка ж ти вродлива. Як повернуся з армії одружуся. А ти поки підрости. Мені через рік служити.
Оце й наречений знайшовся, скривилася дівчина й побігла додому.
У школі хлопці вже позирали на Оксану, але вона й не думала про них мати виховувала суворо, а хлопці називали її «недоторканою». Вміла дати відсіч.
Оксана гарна, та якась дика, шепотіли хлопці. Не підпускає до себе, навіть поговорити не хоче.
Час ішов. Степан повернувся з армії. На другий день вийшов із хати й одразу натрапив на Оксану вона несла відра з водою на коромислі. Він аж осторонів. Перед ним стояла струнка красуня, і він на мить знітив. Але швидко опамятався.
Оксанко! Та ще й красуню виростила! А хлопець у тебе є?
А тобі яке діло? спитала вона, усміхаючись.
Приходь сьогодні до клубу. Побалакаємо, повеселимося
Оксана знизала плечима й пішла. А Степану сон уві сні. У армії він забув про давню обіцянку, а тепер шутка перетворилася на правду. На такій дівчині, як Оксана, тільки й робити, що одружуватись. І нікому не дасть її скривдити.
Увесь вечір він чекав її в клубі. Дівчата кружляли навколо, запрошували танцювати, та він сумно позирав на двері. Оксана не прийшла.
Наступного дня він знову підстеріг її з відрами.
Чому вчора не прийшла? Я ждав.
До клубів не ходжу, немає чого там робити, гордо відповіла вона і хотіла пройти, та Степан заступив шлях.
Геть з дороги! скрикнула Оксана.
А що зробиш?
Вона поставила відра, взяла одне й вилила йому на голову.
Ось що! розсміялася. Подивимось, коми ти потрібен мокрий.
Оксана пішла, а він стояв і дивився їй услід.
Гаряча дівка! Та нічого, знайду підхід
Він підкараулював її біля криниці, провожав до хати. Одного разу подарував букет польових квітів вона засміялася.
Таки одного разу вона заговорила з ним, коли він знову зупинив її біля своєї хати. Степан не міг жити без Оксани, мріяв обняти її. Не знав, що й вона кохає його змалку. Ті слова, сказані колись, вїлися їй в серце. Тому й не підпускала до себе хлопців. Чекала.
А коли він приніс їй великий букет бузку лід у її серці розтаяв.
Ходімо гуляти, запросив він.
Ходімо, відповіла вона, і тоді він зрозумів вона його кохає.
У селі заговорили Степан із Оксаною разом. Перестала сміятися з нього.
Одного вечора він сказав:
Час нам одружитись.
Вона погодилася. Та перед весіллям померла його мати. Довелося чекати.
Їду у дальнє село на жнива, сказав він.
Надовго?
Не знаю. Та чекай на мене.
Ці слова остаточно розтопили її серце.
Хочу, щоб ти памятав, прошепотіла вона, ведучи його до стогу.
Повернувся через два тижні. Незабаром Оксана сказала чекає дитину. Весілля було скромне.
Доню, чого так поспішали? допитувала мати.
Та що поробиш життя є життя.
Після весілля Оксана світилася від щастя. Народила доньку, потім сина. Село заздрило.
Але знайшлася та, що не могла стерпіти їхнього щастя кухарка Марфа. Одинока, з незаконнонародженим сином, вона нашіптувала Степану:
Думаєш, твоя донька від тебе? Коли ти був на жнивах, твоя Оксана не сумувала.
Спершу він не вірив. Та вода камінь точить. Одного разу, напівпяний, він прийшов додому:
Дізнався, як ти мене «чекала»!
Вона дала йому ляпаса.
Відтоді Степан зачастував до Марфи. Та Оксана не здалася. Засипала чоловіка любовю. І він повернувся до неї.
Минали роки. Забули стару образу.
Тепер же, на золотому весіллі, Степан дивиться на дружину й думає: «Мудра жінка. Якби не вона де б я був?»
