Тінь минулого: драма в сердці Марійки
Марійка сиділа вдома, оточена звичною тишею невеликого містечка Явори. Декретна рутина засмоктувала: дні зливались у монотонний калейдоскоп дитячих колискових та домашніх клопотів. Але кожного вечора вона з нетерпінням чекала повернення чоловіка, Богдана, щоб хоч на мить торкнутися світу за межами їхньої затишної оселі. Сьогодні він прийшов пізніше, з втомленим, але дивно задумливим поглядом.
— Як справа на роботі? — запитала Марійка, зазвичай з легкою посмішкою, сподіваючись почути щось, що розбавить її день.
Богдан завмер, немов підбирав слова. Його мовчання нависло в повітрі, важке, як грізна хмара.
— Уяви, які бувають збіги, — нарешті видихнув він, нервово посміхнувшись. — Недарма ж наш городок зветься великим селом!
— Про що ти? — Марійка насторожилась, відчуваючи, як холодок пробіг по спині.
— До нас на роботу прийшла нова. Як я її побачив, просто остолопів. Це ж Леся, уяви? Леся Шевченко!
Марійка відчула, як кров відступила від обличчя. Ім’я, мов луна з минулого, вдарило в саме серце, воскрешаючи спогади, які вона так старанно ховала. Сім років тому, коли вона вперше зустріла Богдана, він був іншим — веселим, відкритим, але недоступним. Його серце належало іншій — Лесі, тій самій, чиє ім’я зараз збурило її душу.
Тоді Марійка не наважувалась втручатися. Вона поважала чужі почуття, боячись зруйнувати чиєсь щастя. Їхні шляхи перетнулися через спільного знайомого, і іноді вона ловила себе на тому, як нишком милувалась Богданом. Він здавався ідеалом: добрий, харизматичний, з теплою усмішкою. Вона думала, як пощастило його дівчині, і мріяла зустріти когось подібного. Але одного разу Богдан з’явився сам, без Лесі, з погаслим поглядом. Виявилось, вони розійшлися — за її ініціативою.
Марійка щиро співчувала, але глибоко в душі не могла стримати радості. Це був її шанс. Вона не поспішала, вичекала час, щоб переконатись, що їхній розрив остаточний. За пару місяців вона запросила Богдана на вечерю. Так почалась їхня історія. Вони легко знайшли спільну мову, і незабаром між ними спалахнули почуття. Через два роки вони одружились, а ще через три в них народилась донька, з якою Марійка тепер і сиділа у декреті.
Але Леся… Леся була тією, через кого Богдан колись страждав. Тією, чиє місце зайняла Марійка. Усі ці роки вона боялась, що їхнє кохання — лише спосіб забути минуле. Вона сподівалась, що з часом почуття Богдана стали щирими, але тепер, коли ім’я Лесі знову пролунало в їхньому домі, старі страхи ожили з новою силою.
— Оце так, — лише й змогла вимовити Марійка, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — І як у неї справи?
Богдан знизав плечима, відводячи погляд.
— Та навіть не говорили. Поздоровились, і все.
— Вона заміжня? — спитала Марійка, відчуваючи, як стискається горло.
— Не знаю, — у голосі Богдана пролунало роздратування. — Та мені й байдуже. Зустрілись, посміхнулись один одному, і все. Яке мені до неї діло?
Але Марійка бачила, що він нещирий. Його слова звучали, як виправдання — не лише для неї, а й для самого себе. Ревнощі, мов отрута, розливалися по її жилах. А що, якщо Леся забере його? Що, якщо старі почуття знову спалахнуть? Вона пам’ятала, як сильно Богдан кохав Лесю. Тоді це було щире, всепоглинаюче почуття.
Богдан, звісно, лукавив. Йому було цікаво, як склалось життя колишньої. І, чесно кажучи, він був радий їй. Всередині щось здригнулося, коли їхні погляди зустрілися. Ні, він любив Марійку і їхню доньку. Він не збирався робити нічого, що могло б її засмутити. Але він раптом усвідомив, що з нетерпінням чекає наступного робочого дня, щоб знову побачити Лесю. Просто поговорити, нічого більше. Хіба в цьому є щось погане?
Бачучи, як хвилюється Марійка, Богдан спробував її заспокоїти перед роботою:
— Спробую сьогодні раніше повернутись, здається, все зробив. Приготуєш щось смачненьке?
— Звісно, — витиснула вона посмішку.
— Я тебе люблю.
— І я тебе, — відповіла Марійка, але голос їй здригнувся.
Він ніколи не казав «я тебе люблю» перед виходом. Це був тривожний знак? Чи, навпаки, гарний? Кажуть, чоловіки починають проявляти увагу, коли їх гризе почу”Але наступного ранку, коли Богдан пішов на роботу, Марійка підійшла до вікна і довго дивилася йому вслід, тримаючи в руках стару фотографію, де вони усі троє сміялися разом — вона, Богдан і маленька Софійка.”
