Ой, дитинко, присядь біля мене, бо хочу розповісти тобі історію, що болить, ніби ножем у серце. Історію про мою родину, яка розсипалась, як сухе листя восени, і про те, як я опинилася тут, у будинку для літніх, де тиша гризе душу, мов вовк.
Колись у мене було пятеро дітей пять зірок на моєму небі. Ми жили в старенькій хаті в селі Підгірці, де стіни шептали історії моїх предків. Я вірила, що родина це святе, що вона тримає, наче коріння дуба.
Але час зробив своє. Першою пішла Соломія моя перша ластівка. Вийшла заміж за багатого киянина, поїхала у велике місто. Спочатку писала листи, дзвонила. Потім все рідше. А потім і зовсім перестала. Казала: «Мамо, у мене своє життя». А я сиділа біля вікна, чекаючи. Одного дня дізналась, що у неї новий світ, де я лише тінь. Тоді вперше відчула, як щось ламається всередині.
Другий Богдан. Лагідний хлопчина, але з бунтівним серцем. Він загубився у житті то роботи не було, то друзі погано впливали. Я годувала його, молилась за нього. Але одного вечора він прийшов пяний, сказав таке, що ніколи не забуду. На ранок його не було. І досі немає.
Третя Оксана. Тиха, як тінь. Вийшла заміж за чоловіка з іншого села, переїхала далеко. Рідко писала. А коли приїжджала була чужою, ніби ми не говорили однією мовою. Коли я захворіла, вона сказала: «Не маю часу». Слова, що впали, як камінь у воду.
Четвертий Тарас. Працьовитий, як я. Разом лагодили хату, разом святкували Різдво. Але потім у нього зявилась своя родина. А я залишилася в минулому. Він перестав дзвонити. Казав: «Все добре, мамо». Але я відчувала щось не так.
І останній Андрійко. Мій найменший. Він довше всіх був поруч. Але потім поїхав до Львова навчатися. Обіцяв часто приїжджати. Спочатку писав. Потім рідше. А потім і зовсім зник. Одного разу приїхав на два дні і знову пішов. Залишив мене саму, з порожніми кімнатами, де лунав тільки вітер.
Так я опинилася тут. У будинку, де стіни памятають тисячі таких історій. Спочатку плакала ночами. Потім звикла.
Часом хтось заходить медсестра, сусідка. Але порожнеча лишається. Мої діти ніби сни, що розтанули.
Але одного вечора, коли сонце заходило за гори, я зрозуміла: вони пішли, але моя любов до них ні. Вона світить у темряві, як свічка у вікні.
Тому слухай, дитинко: люби своїх рідних, доки вони поряд. Бо час не повертається. А любов це єдине, що залишається.
Сядь біля мене ще розкажу тобі, як колись співала колискові, що заспокоювали душу, і про те, як важливо вміти відпускати Але це вже іншої ночі. Гаразд?
