У затишному містечку Бережани, де вулиці тонули у цвітучих каштанах, Оксана готувала вечерю, коли її чоловік Ігор зазирнув у кухню, ніяково почухавши потилицю.
— Оксан, мама знову принесла каструлю, — пробурмотів він. — Каже, дорога, з нержавійки, італійська.
— І, звичайно, тепер ми їй винні? — Оксана, не відриваючись від нарізки овочів, кинула гострий погляд.
— Ну… начебто так, — завагався Ігор.
— Могла б відразу чек на ручку приліпити, щоб не забули, — іронічно відповіла вона. — Її «подарунки» вже поперек горла.
— Вона вважає, що наша стара каструля нікуди не годиться, — спробував виправдатися він.
— Ігорю, у нас їх уже ціла полиця! І всі чудові! — Оксана поклала ніж, її голос тремтів від стриманого гніву.
Ігор постояв на порозі, важко зітхнув і пішов у вітальню. Це був не перший раз. Спочатку були скатертини, потім тарілки, штори, кошик для білизни — усе «від щирого серця». А далі — неминучі натяки: «Пенсія в мене не гумова, але для вас я стараюся».
Галина Іванівна, мати Ігоря, увійшла в їхнє життя нещодавно. Раніше вона жила у сусідньому місті, а онука, Данилка, бачила лише на фото у месенджерах. Коли Данило народився, вона подзвонила раз, уточнила ім’я й зникла. Оксана тоді подумала: «Може, це й на краще. Без свекрухи дихати легше».
Але минулої осені все змінилося. Галина Іванівна впала біля під’їзду, зламавши шийку стегна. Після операції вона не могла жити сама. Родичів уу неї не лишилося, і Ігор запропонував: “Хай поживе у нас, доки не одужає — тиждень, максимум два.”
