Сіра миша
Оксана визирнула у вікно. На дитячому майданчику гучіли дітлахи. Їхні матусі стояли неподалік та щось обговорювали, одночасно приглядаючи за малечею. Лавка біля під’їзду була припорошена снігом.
Оксана швидко втягла чорні чоботи, коричневе пальто, шапку такого ж кольору, взяла темну шкіряну сумку й вийшла з квартири. На хвилинку зупинилась, прислухаючись, чи не лунають у під’їзді чиїсь кроки чи голоси, замкнула двері й спустилася сходами.
Здалеку її можна було прийняти за бабусю. Тільки вблизі ставало зрозуміло, що їй років п’ятдесят або й менше. Обличчя нічим не примітне — вузькі губи, маленькі очі. Подивишся і за хвилину забудеш.
Вона поселилася в цьому будинку років двадцять тому. Ні з ким не спілкувалася, усіх уникала. Спочатку, як то буває, сусідки заходили по дрібниці: позичити цибулину, склянку борошна, коли не було часу бігти до крамниці. Оксана відчиняла двері на ланцюжок, якщо взагалі відчиняла, говорила, що в неї нічого немає, і миттєво знову замкнулася. Незабаром сусіди перестали до неї звертатися.
Ніхто не бачив, щоб до неї хтось приходив. Здавалося, вона зовсім сама на цьому світі, через те й така насторожена.
Рідні в неї були. У маленькому провінційному містечку жила молодша сестра з родиною. Але Оксана з нею не спілкувалася. Можливо, через те, що вся врода дісталася саме сестрі. Хто ж знає?
Чужий у її хаті бував рідко. Хіба що слюсар чи працівник газової служби. Вона завжди вимагала посвідчення, уважно його вивчала, іноді навіть дзвонила в контору, щоб перевірити, чи справді це справжній перевіряючий.
Нікому зла не робила. Не грубила, не пліткувала, не втручалася в чужі справи. Поздоровається — і далі собі йде, опустивши очі.
За спиною її кликали «блакитною панчохою», сірою мишею чи старою дівою. Працювала вона все життя на одному місці — бухгалтером у невеличкій конторі. Сиділа за столом з суворою пикою, але справу робила чітко, через що начальство її поважало. Завжди ходила в темному строгому сукні, з однаковою зачіскою — гладко зачесана назад коса, закручена в тугий вузлик.
Років у тридцять їй захотілося дитини. Для себе. Тоді-то й з’явився в її житті єдиний чоловік — водій Тарас. Заходив до неї іноді. Вона купувала йому сорочки, які він залишав у неї. Був одружений.
Не знати, чи дружина дізналася про його зв’язок із бухгалтеркою, чи хтось із «доброзичливих» колег Оксани відкрив їй очі, але через два місяці Тарас звільнився й зник у невідомому напрямку. А Оксана так і не завагітніла. Це була її єдина любов.
Вона швидко заспокоїлася, вирішивши, що так навіть краще. Одній важко виховувати дитину, та й невідомо, яким виросте син. А дівчинку вона взагалі не хотіла. Нащо народжувати на цей світ ще одну таку саму самотню душу, як вона сама?
Якось у магазині вона набрала повний пакет продуктів. До неї підійшов чоловік і запропонував допомогти донести до дому.
— Сама донесу, — відповідала Оксана й кинула на нього такий погляд, що він миттєво відступив.
«От ще, знайшовся добродій. Допоможе, а потім вдарить по потилиці й обікраде. Не на таку напав», — думала вона.
Обдурити її було неможливо. Рахувала в умі блискавично, наче в голові вбудований калькулятор. Касирка пробивала чек, а Оксана вже знала, на скільки її обдурили. Не кричала, не лаялася — лише дивилася холодним, пронизливим поглядом. Касирка ніяково перераховувала й повертала гроші.
Одного разу в суботу, незадовго до Нового року, у її квартирі пролунав нерішучий дзвінок. Оксана зачекала, прислухаючись. Дзвінок повторився. Вона підійшла до дверей і глянула у вічок. Їй здалося, що на сходах стоїть її молодша сестра.
— Хто там? — спитала Оксана, а серце несподівано закалатало.
— Тіточко Оксан— Тіточко Оксанко, це я, Наталка, ваша племінниця, — почула вона приглушений дверима голос, і раптом згадала, як двадцять років тому показувала сестрі свою нову оселю, а тепер перед нею стояла її донька, цілком схожа на ту, кого Оксана колись так ненавиділа.
