Я вже свій вік віджила, мала хорошого чоловіка. От би й моїй доньці такого знайти. Але ж де зараз ті чоловіки? Таких, як мій Михайло більше немає.
Пам’ятаю багато парубків до мене сваталися: і гарні, і багаті, і працьовиті, але мені до душі припав лише Михайло. Він не мав ні батька, ні матері, одного лише дядька мав, який навчив його столярного ремесла, то хлопець без освіти самими лише своїми вміннями став заробляти на хліб разом зі своїм дядьком. Потім подорослішав, побудував сам хату та взяв мене заміж. Багато дітей Бог нам не дав, одну лише донечку Раїсу, але ж яку гарну.
Зараз Раїса відпочиває за кордоном. От тільки чоловіка гідного так і не зустріла. Все порівнювала своїх кавалерів з батьком. Порівняння завжди було в користь покійного Михайла. Ніхто не зміг би пройти через те, через що пройшов мій Михайло. Інші чоловіки зламалися б, а він вистояв.
Коли чоловіка не стало, я не могла повірити цьому. Зараз я ще й досі зберігаю його капці. Все надіюся, що він прийде та взує їх. Вже десять років пройшло, а я все не можу повірити в те, що я одна. Донька давно вже переїхала від мене до міста.
Мені б вже піти з Михайлом, а я все чекаю, що Раїса знайде собі хорошого чоловіка, а до того моя душа буде неспокійна.
А нещодавно мені наснився Михайло. Наче стоїть за вікном, чекає мене, а я не йду за ним, кажу, що мені ще рано. Прокинулася о третій годині ночі, кинулася до вікна, а там нікого немає, лише бродячі пси по дорозі бігають. До ранку я не могла спати. А раптом мій сон щось означає?
Раїса давно не присилала мені звістку. Я не вмію користуватися сучасними телефонами та ми спілкуємося з донькою через листи. Вона присилає мені свої фото та я їх зберігаю радіючи, що у доньки все добре.
Та цього разу звістка від донечки забарилася.
Я не могла чекати до ранку, одягла поверх нічної сорочки плаття, натягнула рейтузи, взула валянки, зав’язала хустку та накинула поверх кожух. Чимдуж почимчикувала до нашої листоноші. А раптом від Раїси вже прийшла якась звістка. Пошту тільки зранку почнуть носити, а я не можу чекати. Точно знаю, що до ранку не засну.
Катерина дівчина молода, може вже й прокинулась. Та поки я дійду до неї, то вже сонце почне вставати. Поглянула на годинник – п’ята ранку. Півні прокинулися, то й листоноші пора прокидатися теж.
Взяла палку, щоб відбиватися від собак. Я знаю бродячих псів, тільки вечір надвір – вони на вулицю та шастають в пошуках поживи. До хати листоноші потрібно було йти на інший край села, але я нікуди не поспішаю. Все одно сон мені не йде. У разі чого я вдень зможу поспати. Я вже на пенсії, мені в день немає чого робити. По господарству я давно вже половину роботи перестала робити, бо немає здоров’я.
Вирушила в дорогу. Лише зараз зрозуміла, що втнула дурницю. Надворі темно, холодно, а я одна йду дорогою. Але якщо вже вийшла, то потрібно дійти до кінця. Нарешті я дісталася до хати Катерини. У неї в хаті горіло світло та я зраділа, що мені не доведеться будити жінку.
Я постукала, потім ще раз. Катерина нарешті відчинила:
– Тітко Параско, чому ви так рано не спите?
– Ой, дитинко, серце у мене не на місці, покійний Михайло мені снився, кликав з собою. Скажи, голубонько, чи немає звісточки від моєї дитини?
– Та ось вже сьогодні мала до Вас зайти, а Ви як знали, що є лист і самі прийшли.
Я не стала чекати поки повернуся додому, розкрила лист прямо вдома у листоноші, бігом прочитала, потім ще раз перечитала. Дістала фото Раїси з якимось чоловіком схожим на Михайла в молодості.
– Тепер можна спокійно померти, – сказала я та пішла додому.
