Тієї ночі я випхнула сина й його дружину за двері та забрала в них ключі настав момент, коли я зрозуміла: годі.
Минув тиждень, а я досі не можу заспокоїтись. Вигнала з дому власного сина й його жінку. І знаєте що? Не відчуваю провини. Ані крихти. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене піти на такий крок.
Все почалося півроку тому. Як завжди, повернулась із роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю й тишу. І що ж бачу? На кухні мій син Тарас і його дружина Марічка. Вона ріже ковбасу, а він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
Привіт, мамо! Вирішили завітати!
На перший погляд нічого страшного. Завжди радію, коли Тарас заходить у гості. Але тоді я зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто вдерлися в мою хату й залишились.
Виявилось, їх виселили з орендованої квартири шість місяців не платили за оренду. Адже я їм казала: не беріть те, чого не можете собі дозволити! Міркуйте розумно. Але ні. Їм треба центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилось тікають до мами.
Мамо, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру, запевняв син.
Я, наївна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень не кара. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знала, до чого це призведе
Минув тиждень. Потім ще один. Потім третій місяць. Квартиру ніхто навіть не дивився. А ось влаштувались вони чудово. Жили, як у себе: нічого не питали, ні до чого не докладали рук, нічим не цікавились. А Марічка Боже, як я про неї помилилась.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями бігала по подругах, а коли залишалась вдома лежала на дивані з телефоном. Я поверталась із роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона ніби на відпочинку в санаторії. Навіть своєї чашки не вимила.
Якось осторонь зауважила: може, варто знайти додаткову роботу? Їм було б легше. І одразу отримала відповідь:
Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, опалення. Вони не дали й копійки. А ще вміли влаштовувати скандали, якщо щось їм не подобалося. Кожне моє слово перетворювалось на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Лежу у ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Тарас і Марічка сміються, щось обговорюють. А мені зранку на роботу. Вийшла до них:
Діти, ви скоро лягатимете? Мені зранку рано вставати!
Мамо, ну не треба драми, сказав Тарас.
Пані Галино, не треба нервів, додала Марічка, навіть не повернувшись.
Я відчула, як щось усередині мене перервалось.
Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
Що?
Чули. Виходьте.
Або я сама почну викидати ваші речі.
Коли повернулась у свою кімнату, Марічка щось буркнула. Це було занадто. Мовчки взяла три великі мішки і почала складати туди їхні речі. Вони намагались мене зупинити, благали, але було вже пізно.
Або виходите зараз, або викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і докори. Але мені вже було все одно. Закрила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку у тиші.
Куди вони пішли не знаю. У Марічки є батьки, купа подруг, знайдеться якась диван. Впевнена, вони не пропали.
Не жалкую. Вчинила правильно. Бо це мій дім. Моя твердиня. І не дозволю нікому його псувати брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
